80. Кімната, Яка Мріє

Коридор вів їх далі, але не прямо. Здавалося, він трохи загортався в себе, згадував щось, зітхав.
Було тихо, проте не порожньо — наче повітря тут було наповнене думками, які ще не стали словами.

Попереду — двері, обтягнуті тканиною, схожою на нічне небо. Вони ледь тремтіли, ніби спали.
На табличці — простий напис:
«Кімната, Яка Мріє»

— Схоже на щось ніжне, — прошепотала Соломія.
— Або трохи сумне. Як коли мрієш про те, чого ще не було, — відповів Марко.

Усередині було… мінливо. Стіни пульсували, немов дихали. Колір змінювався залежно від того, на що дивився.
Підлога іноді зникала, замінюючись на хмари, іноді ставала травою, іноді — дошками старого корабля.

У центрі кімнати — щось схоже на подушку з світла. Із неї повільно піднімались образи. Дім на дереві. Велетенська котяча карусель. Вікно, крізь яке видно нову планету. Сцени з мрій, які ще ніхто не вимовив уголос.

— Це… вона мріє? — запитав Марко.

— Або відчуває, про що мріємо ми, — сказала Соломія.

З-за завіси з нічного серпанку з’явилась постать. Прозора, мов недописане речення.

— Ласкаво просимо. Я — Кімната, яка мріє. Не знаю, хто я точно, бо ще не завершила свою мрію. Але щойно ви увійшли — вона стала яскравішою.

Вона не говорила вголос. Її слова просто виникали в голові — теплі, як улюблені спогади.

— Я збираю мрії тих, хто не встигає про них подумати. Хто думає, що мріяти — марно. Хто загубив свій задум або ще не придумав нового.

Марко обійшов кімнату. Побачив мрію про дівчинку, яка навчила мишу читати. І мрію про школу, де всі предмети — це кольори.
Соломія доторкнулась до кулі, яка пульсувала під стелею — з неї виринала мрія про світ, де всі забуті речі самі знаходять своїх господарів.

— А чи є тут мрії, які ніколи не збудуться? — тихо запитала вона.

Кімната на мить завмерла. А потім з’явився напис на повітрі:

«Навіть ті, що не збудуться, мають право бути. Бо іноді мрія — це вже достатньо»

На прощання кімната подарувала дітям маленькі конверти. Вони були порожні — поки що. Але в них можна було сховати мрію, яка ще не визріла. І вона там дозріє.

— Що далі? — спитав Марко, коли вони вже стояли біля порогу.
— Ще одна кімната, — усміхнулась Соломія. — І ще сто після неї.

Бо в Казковому Безладі кожна мрія — не кінець, а початок.