79. Танцюючі Тіні

Коли двері кімнати Забутих Імен тихо зачинилися за ними, коридор став наче трохи темнішим. Але не страшним. Темрява була схожою на оксамит — глибоку, м’яку, з ароматом пізнього вечора й грушевого варення.

Попереду — двері без таблички. Лише невелика пляма світла під ними. А на стіні — тінь, що ворушилась, хоча діти стояли нерухомо.

— Здається, вона… чекає, — прошепотала Соломія.

— І репетирує, — додав Марко.

Коли вони відчинили двері, кімната ожила.

Стіни були темно-сірі, майже чорні, але в кожному кутку щось рухалося. Тіні. Вони не лякали, не ховалися. Вони… танцювали.

Тінь крісла кружляла навколо лампи. Тінь вазона виконувала повільне па-де-де з тінню вази. Тінь однієї з люстр стрибала, мов балерина на канаті.

І серед усіх — одна особлива. Людська, граційна, вона танцювала соло. А поруч — жодного тіла. Лише тінь. Без тіла, але з душею.

— Вона справжня? — запитав Марко.

— Вона... залишена, — пролунало з темряви.

З’явився голос — не людини, не духа, а ніби самої кімнати.
— Це кімната для тих тіней, яких покинули. Тіней, що від’єднались. Через страх, сум, або просто коли про них забули.

Соломія глянула на свою тінь — вона стояла поруч. Але тінь-танцівниця — була іншою. Самостійною. Незалежною.

— Її звали Ліна. Колись вона належала балерині, яка перестала танцювати. Ліна залишилась. І тепер танцює за двох.

Тіні підхопили ритм. У повітрі звучала музика, яку не можна було почути вухами, лише… відчути грудьми. Вона дрижала, як сльоза на межі очей.

— А ми можемо допомогти? — тихо спитав Марко.

— Просто станцюйте, — відповіла кімната.

І діти почали рухатись. Несміливо, по-дитячому, але щиро. Їхні тіні одразу підхопили ритм — і злились з іншими у химерному, ніжному балеті. Ліна кружляла поруч, як диригентка всіх втрачених, але нескорених.

Коли вони зупинились, тіні повільно повернулись на свої місця. А Ліна — зробила останній оберт і… зникла. Розчинилась у світлі, яке раптом пробилось крізь стелю.

— Вона пішла? — прошепотала Соломія.

— Вона завершила. Її танець був почутий, — відповіла кімната.

На прощання діти отримали ліхтарики — не прості. Вони підсвічували лише тіні. Навіть ті, які хтось загубив.

— А тепер… остання кімната? — запитав Марко.

— Та, що мріє, — сказала Соломія. — Мабуть, про нас.