78. Кімната Забутих Імен

Далі за музикою, що ще ледь чулася в спині, коридор став темнішим. Не страшним — радше зосередженим. Як бібліотека пізно ввечері, коли кожна книга хоче, щоб її згадали.

Двері були старі, з темного дерева, злегка потріскані. На табличці — ледь вицвілий напис:

«Кімната Забутих Імен»

— Звучить… не дуже весело, — сказав Марко, торкаючись дверної рами.
— Але, мабуть, хтось має їх згадати, — відповіла Соломія і відчинила.

Кімната була мовчазна. Стіни вкриті записами — не на папері, а ніби сам простір був писаним. Ім’я за ім’ям. Маленькими, великими, з помилками, з рисочками, що зникали, як дим.

Посеред кімнати — стіл, за яким сиділа фігура у блідому светрі. У неї замість обличчя — сірий клаптик пергаменту з написом:
«Я колись був… але забув ким»

— Ти… тут головний? — обережно запитала Соломія.

Фігура не відповіла, але простягнула їм таблички. На одній: «Людина, яка завжди все пам’ятала». На другій: «Той, хто ніколи не питав “А ти хто?”».

— Це ми? — здивувався Марко.

Навколо стіни затремтіли. Імена почали світитися. Ледь-ледь. Одне з них — «Бабуся Калинка». Інше — «Кіт Півкапця». І ще: «Друже з потяга, що подарував цукерку».

— Це… всі, кого забули? — прошепотала Соломія.
— Ті, кого пам’ятали, але більше не називали, — мовив голос. Він не належав нікому в кімнаті, але лунав у кожному рядку.

Діти повільно пішли вздовж стін. Читали вголос імена, щойно натрапляли на них. І кожне слово — підсвічувало рядок, наче свічка вночі. Деякі імена тремтіли, наче від дотику тепла. Деякі — зникали після прочитання, немов відпущені пташки.

Соломія зупинилась біля імені «Горіховий Друг». Вона нічого не згадувала, але серце стислося раптово.

— Навіть якщо не пам’ятаєш, це не значить, що не було, — сказав Марко, кладучи руку їй на плече.

Після довгого читання кімната заспокоїлась. Стіни стали м’якшими. Ім’я на обличчі фігури перетворилось на:
«Той, кого згадали»

На виході діти знайшли маленький сувій. У ньому було написано:
«Якщо колись забудеш себе — згадай когось іншого. Це завжди допомагає»

— Куди далі? — запитав Марко, коли двері тихо зачинилися.
— У тінь, — загадково відповіла Соломія. — Бо там хтось давно танцює.