77. Музика Зі Стіни

Після кімнати без годинників тиша ще трималась у повітрі, мов пухнаста хустинка, яку забув вітер.
Марко й Соломія йшли повільно, не поспішаючи знайти нову пригоду. І саме тому — знайшли.

Двері попереду були вкриті нотами. Не намальованими — справжніми, що рухались, коли ти моргав.
На табличці було написано:
«Музика Зі Стіни»
А нижче — дописано від руки:
«Не притулятися в до-мажорі»

— Цікаво, що буде, якщо притулитися в ре-мінорі? — озвався Марко, уже простягаючи руку до ручки.

У кімнаті пахло деревом, теплим пилом і чимось невловимо спокійним — ніби ти раптом пригадав свою улюблену колискову, хоча її ніколи не чув.

Стіни були гладенькими, але кожна — з іншим тоном. Одна — темно-зелена, ніби листя вночі, інша — срібляста, як звук дощу по металевій блясі.
І кожна звучала. Не голосно — навпаки, ніби хтось наспівував думками.

Діти завмерли.

— Ти це чуєш? — прошепотала Соломія.
— Я ніби слухаю… себе. Але іншим голосом.

Це була музика не з колонок, не з інструментів. Вона лилася зі стін — з глибини, з пам’яті, з бажань.
Одна мелодія нагадувала сонячний ранок на даху з джемом і хрустким тостом. Інша — день, коли ти не встиг попрощатись, але серце пробачило.

На підлозі сиділа постать. Не зовсім людина, не зовсім дух.
Він був зі звуків. У його волоссі пурхали паузи, а погляд був із семикратної тиші.

— Я — Орестра. Колись я був скрипкою. Потім — симфонією. А тепер я кімната. Та, що збирає музику з тих, хто її приносить у собі.

— А ми… теж звучимо? — спитала Соломія.

Орестра кивнув.

— Ти — як вівсянка з апельсином. А ти, Марко, — як дитячий барабан, якого ніхто не сварить.

Марко засміявся, і сміх одразу потрапив у стіну. Та відповіла крихітним дзвоном — мов дзвіночок на хвості щасливого кота.

Діти почали торкатись стін. Гладити, шепотіти, наспівувати.
І кожна дія ставала звуком. Стеля бриніла теплом. Підлога нашіптувала басами.

Це була кімната, яка не вимагала слів. Вона приймала те, що несеш із собою, — і повертала це музикою.

Перед виходом Орестра подарував їм маленьку мушлю. Вона вміла повторювати лише одну мелодію — ту, яку почує від серця.
І саме тому — найважливішу.

— Що далі? — спитав Марко, коли тиша знову обійняла їх за порогом.

— Імена, — сказала Соломія. — Ті, що губляться, але не зникають.