76. Кімната Без Годинників

Після кімнати з чарівним печивом Марко та Соломія йшли мовчки. У повітрі витала неспішність, наче сам Будиночок вирішив зробити паузу.

Перед ними — нові двері. Невибагливі, без миготіння чи мелодій, просто блідо-сині з латунною табличкою:
«Кімната Без Годинників»
Під нею — гравірування:
«Тут завжди не зараз. Але іноді — вже»

— Що б це не означало, звучить як план на вихідний, — пробурмотів Марко.
— Або як пісня, яку слухаєш уві сні, — додала Соломія і натиснула на ручку.

Кімната зустріла їх тишею, що не лякала, а ніби запрошувала. Тут не було жодного годинника. Жодної хвилини чи секунди. Лише приглушене світло, м’які крісла, пухкі килими і запах... спокою.
Так пахне повільно настояний ромашковий чай. Так звучить ніч, коли вона не поспішає ставати ранком.

У центрі кімнати — диван, на якому спокійно спав старий чоловік. У нього була срібляста борода, піжама з малюнками зірок і подушка з написом: «Ранок не вимагає поспіху».

На книжкових полицях стояли томи з назвами «Завтра, можливо», «Пауза — це теж дієслово», і «Що б ти не встиг, це вже щось».

— Тут ніби хтось вимкнув усе, що змушує бігти, — прошепотів Марко.
Його голос сам став тихішим, як у бібліотеці без графіків.

Соломія сіла в крісло, яке лагідно огорнуло її. В голові вперше за день не крутилось жодного «треба». Відчувалось… нічого. І це нічого було теплим, повним, потрібним.

— Це кімната, яка дозволяє бути, — сказала вона.
— А не встигати, — додав Марко, притискаючись до м’якого бокового віконця.

Стіни були вкриті фресками моментів: діти, що мовчки обіймаються; кіт, що спить на розгорнутій книжці; бабуся, яка розповідає казку без кінця.
Ніхто не поспішав. І ніхто не був винен, що не закінчив.

Старий чоловік на дивані раптом ворухнувся й відкрив одне око.

— Ви вже тут? Чудово. Значить, зараз — саме той час, — сказав він і знову заснув, мов його місія полягала лише в тому, щоб сказати ці слова.

Коли діти зібралися йти, біля дверей з’явився невеликий сувій. Це був календар — але без чисел. На кожній сторінці був лише настрій: «День поспостерігати за тінями», «День нічого не планувати», «День просто побути поруч».

— Нам це знадобиться, — мовив Марко, ховаючи календар до кишені.
— Іноді годинник заважає слухати серце, — тихо додала Соломія.

Вони вийшли, не знаючи, скільки часу провели всередині. Але вперше це не мало значення.

Бо в Казковому Безладі часом найголовніше — дозволити собі зупинитись.