74. Кімната Дзеркальних Навпаки

— Здається, ця кімната щось плутає, — сказав Марко, дивлячись на табличку, де було написано:
«Кімната Дзеркальних Навпаки»
— Або навпаки щось... плутано.

— Готовий побачити себе лівше, ніж ти думав? — хитро усміхнулась Соломія.

Двері відкрились — і світ став іншим.

Праве стало лівим. Верх — низом. Дзеркала були скрізь. Але в них… усе було не так.

Марко бачив себе з косою. А Соломія — в капелюсі з жабами.

— Це якась кімната-перекрут, — прошепотіла вона. — Тут усе навпаки, але не просто — а з характером.

Раптом з’явився дзеркальний хлопчик.

— Я — Зерк. Я тут живу. І мені трохи… заплутано.

— А що сталося? — запитав Марко.

— Я намагаюсь навести лад. Але кожне дзеркало показує щось інше. А коли я щось виправляю — воно змінюється знову.

Соломія подивилась у найбільше дзеркало — і побачила, як вона сміється... навпаки. Сльозами. І водночас — усміхається.

— Це… кімната, яка показує не «як є», а «як могло б бути». Або «як ти себе не бачиш».

— І я не знаю, який я справжній… — сумно сказав Зерк.

— А може, ти — усі варіанти одразу? — припустив Марко. — Просто треба обрати той, що найтепліший.

Тоді вони взяли одне дзеркало, з капелюхами, друге — з крильцями, і третє — з обіймами.
І зробили з них веселу мозаїку.

Зерк подивився — і усміхнувся.
— О! Це… я. Всі мої «я». Разом.

Кімната раптом перестала крутити відображення. Дзеркала заплескали. Одне навіть відбилося подвійно — з аплодисментами.

— На прощання — подарунок, — сказав Зерк і дав дітям маленьке кишенькове дзеркальце.
— Воно покаже вас, коли ви забудете, хто ви є.

Марко подивився — і побачив себе у футболці «Герой з Печивом».

— А далі що? — запитала Соломія.

— Печиво. Але не просте. Те, що має рот і купу історій, — відповів Марко, і вони рушили далі, туди, де пахло ваніллю… і драмою.