71. Кімната, Що Не Вміє Визначитись

Після Котячої Академії для Людей Марко з Соломією вирішили: досить навчання, час трохи просто… поблукати.

— Може, буде якась спокійна кімната? Без оцінок, хвостів і крику «на килим!»? — з надією промурмотів Марко.

Вони зайшли в коридор — і побачили двері, на яких напис постійно змінювався:

«Кімната для Йогуртів» → «Танцювальний Зоопарк» → «Кімната, Що Не Вміє Визначитись».

— Нарешті хтось із нашими вадами, — посміхнулась Соломія і штовхнула двері.

Всередині — хаос. Підлога з пінопласту, стіни — один бік бібліотека, інший — пісочниця. Зі стелі звисали абажури, які грали в шахи самі з собою.

У центрі — круглий предмет із хвостиком і біноклем.

— Привіт. Я Кімната. Ну… мабуть. — Вона задумалась. — А може, я салон для чайних горщиків? Або майстерня танцювальних слонів?

— Схоже, ти трохи… розгублена, — обережно сказала Соломія.

— Я не можу визначитись! Що краще: бути театром для мух чи читальнею для драконів? А що, якщо я просто кімната, в якій усе можна, але нічого не хочеться?

— Та в тебе криза особистості, — серйозно мовив Марко. — Класика. Ми бачили це в кімнати для вусатих стільців.

Кімната почервоніла (буквально — стіни стали рожевими) і зітхнула:

— Я просто хочу бути потрібною…

— А ти колись пробувала бути тим, що подобається тобі? — спитала Соломія.

Настала тиша. Потім Кімната прошепотіла:
— Я люблю, коли тут сміються. Коли діти щось вигадують. Коли є трохи безладу. І печиво. Обов’язково печиво.

— То ти — кімната для пригод! — вигукнув Марко. — Для несподіванок, жартів, ідей і печива!

Кімната засяяла. Стіни перетворились на крейдяні — можна було малювати що завгодно. Стеля заспівала веселу пісеньку про крокодила в капелюсі. І на підлозі з’явились пружинки — просто так, щоб пострибати.

— Оце вже справжній стиль! — сказала Соломія.

— Дякую, — знітилася Кімната. — Я все ще трохи вагаюсь, але тепер з цього можна зробити шоу!

На прощання вона подарувала дітям гумові капці, які змінювали колір, коли ти раптом змінював думку.

— Ідеально для тебе, — підморгнула Соломія Маркові.

— Я… не впевнений. А може, впевнений. А може…

І пригода рушила далі. Десь попереду — нові двері й, можливо, пошта, яку доставляють парасольки.