58. Кімната Забутих Казкових Героїв

Після пригод із парасольками Марко і Соломія опинилися перед старими дерев’яними дверима, вкритими пилом та ледь помітними написами.

На табличці, майже стертій, виднілось:

"Тихо. Тут живуть ті, кого колись згадували щовечора."

— Звучить трохи сумно... — прошепотіла Соломія.

— А може, це як музей? — припустив Марко.

Вони обережно відчинили двері — і потрапили в кімнату, наповнену спогадами.

• Старі фоторамки з ілюстраціями.
   
• Полички з розкритими книжками.
   
• І десятки-десятки героїв, які виглядали трішечки... припилено, але дуже живо.
   

— Вітаємо вас, молоді гості! — промовила струнка фея з довжелезними вухами. — Я — Літа Півказка. І ви в кімнаті забутих героїв.

— Забутих? — здивувався Марко.

— Не зовсім. Просто нас давно не читали. Не розповідали. Деякі з нас — з казок, які припинили друкувати, деякі — з історій, які не встигли дописати.

Серед мешканців були:

• Дракончик, що хотів навчитися шити.
   
• Принцеса, яка не хотіла заміж, а мріяла стати астрономкою.
   
• Вовчик, який був вегетаріанцем і мріяв відкрити кафе.
   

— Але ж ви чудові! — вигукнула Соломія.

— Так! — додав Марко. — А чому вас не повернути у пригоди?

— Бо нас… не пам’ятають, — зітхнув Дракончик, поправляючи маленькі окуляри.

І тут у Марка сяйнула ідея:

— А якщо ми влаштуємо Свято Незавершених Казок?

Вони зробили сцену з подушок, завісу з ковдр, мікрофон з качалки і почали:

• Гноми читали уривки старих книжок.
   
• Ведмідь розповідав свою версію “Трьох поросят”.
   
• А Соломія вигадала нову кінцівку для принцеси-астрономки, в якій вона запускає першу казкову ракету!
   

Усі сміялись, плакали (але з радості) і аплодували стоячи.

На завершення Літа Півказка вручила Маркові і Соломії ключик, який відкриває цю кімнату щоразу,
коли хтось згадує хоч одного забутого героя.

"Той, хто пам’ятає старі казки — завжди зможе створити нову."

І, з теплом у серці, діти рушили далі — знаючи, що жодна історія не зникає назавжди, доки є ті, хто готовий її почути.