Глава 2

Двір зустрів його порожнечею.

Машини стояли там, де й завжди.
Лавка біля під’їзду — на місці.
Навіть пакет зі сміттям біля бака — ніби той самий.

— Все стабільно, — пробурмотів Ігор.

Він дістав ключі.

І разом із ними — годинник.

Не одразу зрозумів, чому.

Просто… рука сама потягнулась.

Метал був холодний.

І трохи вологий.

— Конденсат, — сказав він сам собі.

І відкрив під’їзд.

Всередині було тихо.

Занадто тихо.

Не було звичного гулу труб.
Не було запаху вареної їжі з чиєїсь кухні.
Навіть лампочка не дзижчала.

Ігор зупинився на секунду.

Прислухався.

Тиша.

Глуха.

Наче під’їзд…

чекає.

Він фиркнув.

— Та ну.

І пішов до сходів.

На другому поверсі він машинально глянув на годинник.

Стрілки рухались.

Але…

нерівно.

Секундна стрілка ніби трохи “підвисала”.

А потім різко перескакувала вперед.

— Китай, — буркнув Ігор.

Хоч сам знав, що це не Китай.

На третьому поверсі хтось зачинив двері.

Глухо.

Ігор підняв голову.

Коридор був порожній.

— Ну ясно, — сказав він тихо.

І пішов далі.

Квартира зустріла його звично.

Запах.

Повітря.

Розкидані речі.
Не допита склянка з коньяком

Все як залишив.

Ігор кинув сумку.

Зняв куртку.

Пройшов на кухню.

Поставив чайник.

Автоматично.

Не думаючи.

І тільки тоді знову глянув на годинник.

Той лежав на столі.

Він не пам’ятав, коли поклав його.

Стрілки знову рухались дивно.

Повільно.

Потім — швидше.

Потім знову повільно.

— Та що з тобою… — пробурмотів Ігор.

Він взяв його в руку.

І в цей момент…

чайник клацнув.

Хоча вода ще не мала закипіти.

Ігор завмер.

Повернув голову.

Чайник мовчав.

Лампочка над столом ледь-ледь блимнула.

Раз.

І ще раз.

— Окей… — тихо сказав він.

І знову подивився на годинник.

Секундна стрілка зупинилась.

Прямо під його поглядом.

Завмерла.

І не рухалась.

Ігор затримав подих.

— Давай… — прошепотів він.

Наче це могло допомогти.

Тиша.

І тоді…

стрілка різко смикнулась.

І перескочила одразу на кілька поділок вперед.

І в ту ж секунду—

з кухні зник звук вулиці.

Повністю.

Наче хтось закрив вікно.

Хоч воно було прочинене.

Ігор повільно повернув голову.

Вікно було там.

Відкрите.

Але…

за ним нічого не було чути.

Ні машин.
Ні людей.
Ні собак.

Порожнеча.

Глуха.

Така сама, як у під’їзді.

— Це вже не смішно, — сказав він.

Голос прозвучав дивно.

Трохи… глухо.

Наче кімната стала меншою.

І тоді він відчув.

Запах.

Той самий.

Металу і чорнил.

Свіжий.

Наче щойно щось написали.

Прямо тут.

Ігор повільно опустив погляд.

На стіл.

На поверхні, де нічого не було…

з’явилась тонка лінія.

Темна.

Наче її провели пером.

Вона простягнулась на кілька сантиметрів.

І зупинилась.

Ігор не рухався.

Взагалі.

— Ні… — тихо сказав він.

Лінія…

продовжилась.

Сама.

Повільно.

Наче хтось невидимий вів перо.

Слово.

Перші літери.

Нерівні.

Але зрозумілі.

“О…”

Ігор різко відсмикнув руку.

Годинник впав на стіл.

І в ту ж секунду —

лінія зникла.

Повністю.

Наче її ніколи не було.

Звук вулиці повернувся.

Раптово.

Машина проїхала.

Хтось крикнув у дворі.

Лампочка перестала блимати.

Ігор стояв посеред кухні.

Дихав часто.

Руки трохи тремтіли.

— Перевтома, — сказав він.

— Просто перевтома.

Він повторив це ще раз.

І ще.

Але голос звучав не переконливо.

Годинник лежав на столі.

Спокійно.

Тихо.

Секундна стрілка рухалась рівно.

Як ні в чому не бувало.

І тільки коли Ігор вже відвернувся…

вона знову смикнулась.

Ледь помітно.

І на мить зупинтлась.

Ранок
Ігор не спав нормально.

Не те щоб зовсім.

Просто… не відпочивав.

Засинав уривками.
Прокидався без причини.
І кожного разу перша думка була одна:

годинник.

Він лежав на столі.

Ігор спеціально не переносив його в іншу кімнату.

— Щоб не вигадувати, — сказав він собі.

— Стоїть і стоїть.

Ранок нічим не відрізнявся.

Кава.
Гейзерна кавоварка що служила вже років п'ять. Захрипіла, вимкнув її поки не почала плюватись кавою на плиту
Цигарка.
Перша затяжка, Жадібна, Нервова,
Ковток кави так ніби це щось повинно змінити,
Прокинутись
Допалив другу поспіль

Душ.
Швидкі збори, перевіиити вимикачі, посмикати за ручку даерей які щойно зачинив.
Стрибнути в машину, за яку до речі залишилось ще рік виплачувати коредит.
Все як завжди.

І це заспокоювало.

— Бачиш? — сказав він собі в дзеркало. — Нормально все.

Дзеркало нічого не відповіло.

І це було добре.

В офісі було так само холодно, як завжди.

Ті ж +20 на термометрі.

Те ж відчуття, ніби сидиш у підвалі.

Ігор навіть трохи видихнув.

— Значить, нічого не змінилось.

Він сів за стіл.

Увімкнув комп’ютер.

Відкрив пошту.

Звичайний день.
Перший дзвінок.

— Добрий день, по квартирі телефонуємо…

— Так, слухаю.

Звичайна розмова.

Питання. Відповіді.

Ціна. Район.

Ігор автоматично включив режим “продажу”.

Голос рівний. Спокійний. Переконливий.

І тут він глянув на годинник.

Свій.

Наручний.

Секундна стрілка рухалась нормально.

Ігор кивнув.

— От бачиш, — пробурмотів він.

— Все нормально
— Алло? — пролунав голос у трубці.