Глава 1

Ігор Бойко, 36 років.
Майже десять із них він віддав рієлторській роботі.

Свого часу він обрав її не через покликання.
Просто не хотів працювати фізично.
І дуже хотів грошей — тут і зараз.

Тоді здавалося: рієлтори гребуть бабло лопатами. Просто за те, що вони такі… потрібні.

Але мрії на те й мрії.
Коли вони стають реальністю — це вже не мрія. Це або план, або чужа схема, в якій ти просто працюєш.

Саня, університетський друг, вважав себе колекціонером.

Насправді — просто любив всякі дивні штуки. Старі. Потерті. З історією, навіть якщо та історія вигадана.

Одного разу він між іншим сказав:

— Слухай, напроти кав’ярні, де я працюю, рієлтор шукає помічника. Сходи, спробуй.

Ігор сходив.

Так усе і почалося.

Спочатку — “тимчасово”.
Поки не знайде щось нормальне по диплому менеджера.
Спокійну роботу. Чисту. Оплачувану.

Не знайшов.

Робота “на дядю” швидко показала суть.

Покази. Дзвінки. Брехня, яку називають “презентацією”.
І гроші.

Не такі вже й легкі.

Через рік Ігор пішов сам.

Не через амбіції.

Через жадібність.

Коли начальник забирає більше половини, з’являючись тільки на підписанні — внутрішня жаба починає душити дуже переконливо.

Ранній підйом.
Десять хвилин до офісу.
Кава під цигарку.

Його офіс — це була кімната метрів на десять.
Окремий вхід з вулиці.
Маленький коридорчик.
Санвузол.
Все.
Колись цю частину квартири на центральній вулиці міста, Ігор викупив у якихось алко-друзів, точніше поміняв на будинок в селі поблизу міста. Інша частина квартири була продана умовно за пляшку сусідові за довго до того як Ігор вийшов на власників.
Не сказати що хтось когось обманув, але цей обмін був вигідний радше Ігорю. Бо центр і фасад це таки центр і фасад, завжи в ціні. Небагато, Але своє.
Навіть затишно.

Якби не одне “але”.

Там завжди було холодно.

Не прямо мороз.
А така… підвальна прохолода.

Особливо влітку, коли на вулиці асфальт плавився під кросівками, а всередині — як у сирому підвалі.

Термометр, який Ігор повісив сам, завжди показував +20.

Ніколи менше.
І ніколи більше.

І це дратувало більше, ніж якби він брехав.
Ігор завжди помічав дрібниці.

Списував на втому.

На недосип.

На “здалося”.

У нього була хороша пам’ять на обличчя.
І вміння говорити з людьми так, як їм потрібно.

Це і годувало.

Дзвіночок на дверях дзенькнув.

У кабінет зайшла Марія Семенівна.

Типова міська бабця.
Та, що ще Союз пам’ятає не з книжок.

Власниця убитої малосімейки біля вокзалу.

Квартиру дивилися багато.
Пропонували мало.

І майже всі після огляду… не пам’ятали, де вона знаходиться.

Зовсім.

Але добре пам’ятали, як вона виглядає.

Таке вже було.

Ігор не парився.

— Доброго здоров’я, Ігорок. Я вовремя, — сказала вона.

— Ви як завжди раніше за всіх, — усміхнувся він. — Нотаріус через тридцять хвилин.

— Ой, оставь ти ці компліменти своїм дівчатам. Я вже як той ізюм — стара і підсохла.

Ігор хмикнув.

Зайшли покупці.

Типові перекупи.

Беруть дешево, фарбують, продають дорожче.

Чоловік років сорока. Очі — як у лиса.

— Добрий день, — сказав він.

— Гроші перевіряти будете? — одразу.

Марія Семенівна пирхнула:

— А як ти думав, синок? Канєшно будем. В банк підемо, там дівчата і глянуть.

Банк.
Завжи усміхнена касир Юля, іноді за шоколадку, іноді за надбавку до зарплати від Ігоря, могла і без черги пустити як ВІП клієнтів, і потрібну квитанцію організувати.
Перевірка.
-Вам гроші запаювати?
Запитала Юля.
-якшо це дорого то я так возьму, ти тіко скажи чи вони хароші.
Відповіла Марія Семенівна
-це входить у вартість перевірки, гроші в порядку, все добре.
-тоді роби всьо як нада.

Нотаріус.
Стандартна процедура. 
 

Ігор Бойко, 36 років.
Майже десять із них він віддав рієлторській роботі.

Свого часу він обрав її не через покликання.
Просто не хотів працювати фізично.
І дуже хотів грошей — тут і зараз.

Тоді здавалося: рієлтори гребуть бабло лопатами. Просто за те, що вони такі… потрібні.

Але мрії на те й мрії.
Коли вони стають реальністю — це вже не мрія. Це або план, або чужа схема, в якій ти просто працюєш.

Саня, університетський друг, вважав себе колекціонером.

Насправді — просто любив всякі дивні штуки. Старі. Потерті. З історією, навіть якщо та історія вигадана.

Одного разу він між іншим сказав:

— Слухай, напроти кав’ярні, де я працюю, рієлтор шукає помічника. Сходи, спробуй.

Ігор сходив.

Так усе і почалося.

Спочатку — “тимчасово”.
Поки не знайде щось нормальне по диплому менеджера.
Спокійну роботу. Чисту. Оплачувану.

Не знайшов.

Робота “на дядю” швидко показала суть.

Покази. Дзвінки. Брехня, яку називають “презентацією”.
І гроші.

Не такі вже й легкі.

Через рік Ігор пішов сам.

Не через амбіції.

Через жадібність.

Коли начальник забирає більше половини, з’являючись тільки на підписанні — внутрішня жаба починає душити дуже переконливо.

Ранній підйом.
Десять хвилин до офісу.
Кава під цигарку.

Його офіс — це була кімната метрів на десять.
Окремий вхід з вулиці.
Маленький коридорчик.
Санвузол.
Все.
Колись цю частину квартири на центральній вулиці міста, Ігор викупив у якихось алко-друзів, точніше поміняв на будинок в селі поблизу міста. Інша частина квартири була продана умовно за пляшку сусідові за довго до того як Ігор вийшов на власників.
Не сказати що хтось когось обманув, але цей обмін був вигідний радше Ігорю. Бо центр і фасад це таки центр і фасад, завжи в ціні. Небагато, Але своє.
Навіть затишно.

Якби не одне “але”.

Там завжди було холодно.