Розділ 1

"— Я так тебе кохаю, моя мила, — його усмішка така щира й гарна.
— Я теж тебе кохаю, мій коханий чоловік.

Я одружена. У весільній сукні, з келихом шампанського в руці, на березі моря — з коханою людиною.
— Не можу повірити, що це не сон! — кажу, тримаючи свого чоловіка за його сильну руку.

Його обличчя змінюється. Очі повністю чорні, як у того демона з фільмів.
Потім я падаю в глиб моря. Задихаюся. Падаю. Падаю. Падаю.

Він кинув мене туди. Мій коханий чоловік кинув мене на дно моря, залишивши мої легені без повітря — повні води, смутку й розпачу."

Я прокидаюся вся спітніла й втомлена. Тіло тремтить, очі печуть від різкого світла з вікна.

Душ змиває піт з мого тіла, приносячи полегшення — ніби піднесення на небо.

Ну й насниться ж таке! Надіюся, я ніколи не закохаюся.

Саме в душі до мене доходить: сьогодні перший день навчального року в моєму університеті. Я навчаюся на лінгвістку. Вивчаю три іноземні мови й мрію про навчання за кордоном.

Ох, моя маленька Англія, зе кепітал Лондон! Осінь, тістечка-сінабони, чорний чай, книжка в м’якій палітурці, калюжі й нові друзі, які будуватимуть мою романтизовану імперію.

Сподіваюся, я потраплю в якесь таємне товариство — без убивства, яке всім захочеться розслідувати. Хоча, якщо і з убивством — сподіваюся, вбитою буду не я.

Це все дуже романтично, але до того ще далеко. Хоча... зараз мій останній рік в університеті. Тож наступного — можливо, я вже буду в Англії.

На жаль, цей рік мені псує моя кураторка. Вона ріже без ножа, їсть нас живцем — і все це в такому темпі. Справжня демонічна жінка, яка ображена на весь світ і зганяє гнів на нас. Я досі чую відлуння її верескливих криків:

— Ти будеш мити підлогу в Англії, а не навчатися, мила!
І ця її паскудна усмішка... Ух! Стерла б з лиця. Розчавила б її пику й відрвала всі пальці з її вічним жовтим манікюром — ніби хтось на них настяв.

Звісно, вчуся я добре. Звісно, хочу мати хороше майбутнє — як і всі нормальні люди. Я не сиджу на дивані й не чекаю, поки воно впаде мені на голову. Я старанно вчуся й працюю.

Не завжди так було. У дитинстві я любила гуляти в бабусі в селі, їсти коників, стрибати з мотузки в болото, підкидати портфель ногою — так, що все з нього вилітало. Я писала на партах, розбивала носи однокласникам і ловила мишей у підвалі. Вчитися зовсім не хотілося. Єдине, що я любила — це англійська.

Мені здавалося прикольним говорити так, щоб більшість не розуміла. Я особливо насолоджувалася моментами, коли ще мама жила з нами. Проходячи повз сусідок, які завжди обговорювали нас, я могла кинути щось на кшталт “fack you” чи “bich you” — а вони мило усміхалися й казали, яка я розумна дівчинка. “Не те що твоя мати,” — бурмотіла одна з них, вважаючи, що я не чую.

Отже, як можна зрозуміти, згодом я взялася за розум. Моєю опорою став мій тато. Він усіма силами хотів зробити мене щасливою. Я щиро вдячна йому, бо він підтримував мене навіть у найважчі моменти. Навіть тоді, коли я психувала через хлопців, у яких закохувалася майже щомісяця — та все було не взаємно.

Хто захоче любити хуліганку, яка спочатку приносить валентинку, а потім розбиває пику? Ото ж бо й воно.

— Привіт, дорогий мій таточку, — кажу я, коли заходжу на кухню вже вдягнена. Плескаю його по плечу й заглядаю в каструлі, щоб дізнатися, що смачненького він сьогодні готує.
— Млинці!

— Так, твій дорогий батечко готує тобі млинці, бо сьогодні твій перший навчальний день. І день, коли твоя черга мити посуд.

— А може, ти помиєш? У мене ж сьогодні перший навчальний день! — кажу, накидаючи в тарілку побільше млинців, щоби залити їх солодким полуничним варенням. Сідаю їсти — мало не перекинувши все собі на коліна.

— Помалу. Куди женеш? — батькові брови підлітають вгору, коли він перекидає останній млинець з пательні.

— Просто... — я блаженно заплющую очі.

— Дивися, щоб язика не з’їла.

— Ага!

— Могла б і сама спекти млинців, а не тільки від свого бідолашного батька все чекати, — жартівливо махає на мене пальцем.

— Ну вибач! У мене так смачно не вийде.

— Атож! Тому сьогодні ти миєш посуд. Нагліти не дам.

— Добре.

— Є ще дещо.
— Я слухаю.

Тато збирає брудні тарілки з легкою усмішкою на вустах.
— Сьогодні в багажнику?

— Ну це вже не смішно, — бурмочу, а батько театрально регоче на всю кухню.

Діло було влітку. Я чекала батька біля машини й здибала свого прихильника. Наче той самий син маминої подружки: сорочка в клітинку, сутула спина, великі окуляри й квіти — з клумби нашої сусідки. Він ще й іноді дозволяв собі оцінювати мій одяг або поведінку. Мовляв, мамі потрібна порядна невістка, тож я маю поводитися скромніше.

Але очі в нього були гарні. Блакитні, як літнє небо. Хоча… заради гарних очей я романтику крутити не збиралася. Тож, щоб не зіштовхнутися з ним, я залізла в багажник нашої машини. Саме там мене і знайшов мій тато.

На жаль, наш багажник не мав виходу до салону. Минуло вже два місяці, а цю історію знають усі наші сусіди — включно з Женею, тим самим прихильником. Здається, він образився. Але не здався.

Ну а мій батько не перестає з цього жартувати.

Ми збираємося й їдемо — спочатку до мого університету, а потім тато на роботу.

На ганку навчального закладу мене вже чекали дві мої подружки — Карина та Віолетта.

Першими словами, якими вони мене зустрічають, були:
— Лідіє, у нас новий куратор!

Привіт мої дорогі читачі. Як ви? Як вам перший розділ романтичної історії? Буду чекати на ваші коментарі!)