Пролог

— Мамо?.. — тілом проходить потужний спазм, у горлі стоїть гострий клубок страху. Здається, вона в білому полотні — ніби примара.

Невже я бачу привида?

— М... мамо! Мамо, невже це ти? — я зриваюся з місця, тремчу, мало не падаю, але хочу поглянути. Невже це моя мама?

Вона ніби не чує мене — просто йде, а я йду за нею.

Ми зупиняємося в глухому куті. Тут темно і вогко, пахне сечею й гнилими відходами.

— Мамо!

Примара завмирає. Повертає голову, а потім повертається вся. Я бачу бліде обличчя, безбарвні губи, худі плечі й тонкі, як гілочки, руки, що обвисли вздовж тулуба. Очі зупиняються на мені — чорні від темряви, як у демона.

Тілом починає трясти, я блідну.

— Мамо, невже ти справді жива?.. Невже я справді бачу тебе, а не твій дух?.. — я несміливо підходжу ближче. Мені млосно. Хочеться втекти звідси, прокинутися, але також — підбігти до мами. Обійняти її, заритися у волосся, поговорити. Дізнатися, де вона була весь цей час. Мені так бракувало її.

На її обличчі з’являється усмішка. Це — мій сигнал. Я біжу до неї й тонy в її білих простирадлах, відчуваю худе тіло, вдихаю запах ліків та стерильності.

— Доню... — шепоче вона мені в спину. — Як я за тобою скучила, моя донечко...

Щось рветься в мені, і я просто течу разом зі своїми сльозами. Падаю просто до її ніг, тримаючись за одяг, як за рятувальний жилет. Вона схиляється до мене, гладить по голові, цілує.

— Де ти весь цей час була, мамочко?.. — шепочу, стискаючи її в ще дужчих обіймах.

— Дуже близько біля тебе, сонечко. Дуже близько... — я піднімаю голову, щоб побачити її обличчя. Воно стало злим і ненависним. Очі блиснули в світлі вуличних ліхтарів. — Твій батько сховав мене від тебе. Забрав. Твій батько — жалюгідна подоба людини. Через свої гріхи він вирішив позбутися мене. Але ти не плач, донечко, я тут, із тобою. — Тонкі пальчики ніжно торкаються моїх пасм. — Я тут, щоб помститися за все, що він зробив зі мною.

Вона стискає мою голову, потім цілує.

— Добрий чоловік допоможе мені...

Вона зривається з місця й тікає, коли ми чуємо чоловічий голос, що кличе мене на ім’я.

Мама зникає.

За мить постає інша тінь. Більша. Мужня. Я впізнаю його. Відросле волосся розкинулося по плечах, погляд палає в темряві, біла сорочка наполовину розстібнута. Наші очі зустрічаються.

— Лідіє!