2 Людмила

Знову тричі за ніч снились жахіття.Я не пам'ятаю про що. Пам'ятаю лише сильний біль, що пронизує кожну клітину тіла, так що я не можу дихати. Прокидаюсь в холодному поту. Здається живіт ще пам'ятає ті страшні судоми, що його перехоплювали кілька секунд в моєму кошмарі.
Так що почати дихати нормально - справжній подвиг.
Все почалось після того, як Андрій спочатку нас покинув, а потім дуже невдало розбився в ДТП. Відразу після його похорону я почала бачити щоночі якусь муть. Прокидаєшся на ранок - а все болить. І найгірше - діра в грудях. Там ніби утворилась якась чорна прірва, яку неможливо заповнити нічим. НІ дитиною, ні якимось розвагами. Постійно болить і муляє.
Лиш завантаживши себе роботою вдається забутись на якийсь час.
Певно смерть колишнього чоловіка справила таке сильне враження на мене.
Я зиркаю на годинник - запізнююсь, розумію.
- Армен! Підйом! - кричу сину. - Ми запізнюємось в садочок!
Сама ж підхоплююсь з ліжка і біжу у ванну кімнату. Швидко вмикаюсь, однією рукою фарбуюсь, іншою витягую з шафи одяг. Швидше, швидше.
- Арсене, ти ще спиш??? - кричу на малого.
Видиха., він не винний. Йому всього-на-всього чотири і він хоче поспати подовше.
Розбуркую дитину, паралельно стягуючи волосся у хвіст. Ще на сонного натягую шорти і чисту футболку.
Він тягнеться до подушки. Я наполягаю на умиванні.
Як би не квапилась, на роботу все одно запізнилась на п'ятнадцять хвилин.
Слава богу, ніхто не помітив. Я принаймні на це дуже сподіваюсь.
Але не пощастило.
Родіон Васильович підходи вже після обіду.
- Шевченко, я хочу поговорити про твої запізнення, - киває на свій кабінет.
Родіон лише на п'ять років старший від мене. Він доволі привабливий чоловік. І увесь свій час перебування на посаді старшого менеджера ставився до мене дуже лояльно. Тому я не відчуваю якось особливої небезпеки. сподіваюсь він ввійде в моє становище. Бути вдовою - нелегка справа.
- Сім запізнень за місяць, - Родіон тикає пальцем в монітор. - Ми хіба тобі за це платимо гроші? За марнування нашого робочого часу? А в минулу середу ти пішла на годину раніше з роботи!
- Арсена треба було повести до логопеда, а вас не було на місці, щоб попередити, - виправдовуюсь я.
- Людочко, я все розумію, - його он стає лагіднішим. - Мала дитина, у тебе купа лікарняних була весною. Я це пропустив повз очі…
- І я вам дуже вдячна, - киваю, усміхаюсь винувато.
- Одними словами подяку не викажеш, - продовжує він.
Встає з-за столу, і сідає в крісло поруч зі мною.
- А як ще я можу вам віддячити? - питаю здивовано. - Можу взяти якусь задачу понаднормово, затриматись в офісі я не можу - треба забирати Арсена з садочка. Але вдома виконати якесь завдання - цілком реально.
- Ну навіщо ж відбирати час проведений з дитиною на такі дурниці як робота? - питає він. І бере мою руку у свою.
По спині біжить зграя мурах. І відчуття наче дежавю. Лагідний погляд і улесливий тон. Десь я їх вже чула. Так, що в роті збирається кислуватий присмак блювоти. І нічні жахіття знову заполоняють груди. Де я могла це чути раніше?
Зусиллям волі забираю свою руку абсолютно спокійно. Без різких рухів. Хоча мені хочеться вскочити і бігти з кабінету геть. Що за дурня? Певно після смерті чоловіка мої нерви геть розхитались.
- Так, ви маєте рацію, - загальмовано кажу йому. - Тому обмежимось просто моєю вдячністю і обіцянкою виправитись. Я більше не буду запізнюватись, обіцяю!
- Людо, я не можу просто не реагувати на наявні косяки, - він зітхає. - Я зобов'язаний доповісти керівництву про ситуацію в офісі. У нас оптимізацію, і вони шукають причини звільнити кількох працівників. Слабкі ланки, так би мовити. Якщо я мовчатиму - про це обов'язково донесе хтось інший. Ти ж знаєш - у нас не колектив, а гадючник, кожен намагається вислужитись…
Швидко метикую, до чого він хилить, і чим це мені загрожує. Тільки не звільнення. Як мені тоді жити? Колишній чоловік залишив до всього ще й борги. Треба було або відмовитись від квартири, або погодитись на виплату його кредитів. я обрала другий варіант, розраховуючи що впораюсь. Бер роботи - навряд чи.
- І що ви пропонуєте? - питаю приречено.
- Ти ж вільна жінка, можеш зробити мені приємно.
Тиск в грудях раптово посилюється. Аж в очах темніє. Ніби опинилась в замкнутому просторі, який постійно звужується.Хочеться вдихнути повітря і втекти далеко з цього кабінету. Але я ціпенію, від нового, наче знайомого відчуття жаху. У вухах луною “зроби мені приємно”...Мене пересмикує від огиди.
- Боюсь що це неможливо, - кажу повільно.
- Така принципова позиція? - питає Родіон. - Домовмось про одне побачення. Сходив в кафе, поговоримо. Нічого непристойного, я клянусь, Людо. І може ти передумаєш.
В очах розвидняється. Мене не збираються примушувати до сексу негайно. Я дурепа, яка напридумувала казна-чого. Зрештою немає нічого поганого, якщо у мене буде можливість поговорити з Родіоном без пильних поглядів колег. Тому придушую внутрішній протест. І киваю йому.
- Кафе без непристойностей - звучить значно краще.
- От і чудово, Людо. Йди працюй, я пізніше тобі повідомлю час і місце.
 

Друзі! Вітаю вас на сторінках книги, впевнена вона буде для вас сповненою несподіванок. 

Тож додавайте її до бібліотеки. Коментуйте - памятаєте, що активні коментатори можуть отримати безкоштовний доступ до читання якоїсь з моєї книг? Можливо саме цієї, якщо вона буде платною. 

А також підписуйтесь на мою сторінку, щоб не пропустити новини і цікавинки.