Розділ 12

Охоронець Адама відчиняє для мене двері позашляховика, і я бачу всередині мого нареченого. Він повільно повертає до мене голову — і мурахи вкривають шкіру. 

— Сідати не збираєшся? — питає спокійно.

— Що це за сюрпризи? — питаю, коли таки залізаю в салон і двері зачиняються. Автомобіль рушає, а я витріщаюсь на Адама. 

— Не любиш сюрпризи? — питає. 

— Ні, — кажу. 

— Думаю, що цей тобі сподобається, — Адам нічого не пояснює. Просто відвертається до вікна, і я розумію, що на цьому розмову закінчено. 

Їдемо ми недовго. Хвилин десять. Добряче дивуюсь, коли Адам першим залишає салон автомобіля, а тоді відчиняє двері для мене. У мене зараз тисяча запитань у голові, і я не знаю з якого розпочати. 

Всередину заходимо тільки удвох. Слухняно йду за Адамом до ліфта, і, коли опиняємось разом у його тісному просторі, почуваюсь ніяково. 

— Може, таки поясниш щось? — питаю, не витримавши.

— Скоро сама все побачиш, — заявляє. 

Двері ліфта роз’їжджаються в боки, і ми виходимо на шостому поверсі. Адам йде до дверей, і вони виявляються відчиненими. Пропускає мене всередину, а коли переступаю поріг, накриває розуміння, де ми… 

У вітальні на підлозі сидить Кирило, а біля нього стоїть один з охоронців Адама. У хлопця розбита губа і синець під оком. А ще видно, що він плакав… Ще й досі носом шморгає. 

— Що тут відбувається? — питаю в Адама, який зупиняється поруч зі мною. 

— Алісо, допоможи мені! — Кирило наближається до мене, але охоронець хапає його за плече і змушує зупинитися. 

— Що ти з ним зробив? — дивлюсь на Адама, який спокійно за цим спостерігає. — Відпусти його негайно!

— Ні! — відповідає Адам. — Він має відповісти за те, що зробив!

— Будь ласка, не треба! — Кирило починає рюмсати і кидатись в ноги до Адама, а я взагалі не розумію цього чоловіка. Ну як так можна? 

— Адаме, відпусти його! — хапаю свого нареченого за руку. — Кирило нічого мені не зробив. Він не заслуговує такого ставлення! Ти просто… монстр, якщо готовий робити людям боляче! 

— Твій дружок не лише тебе домагався, — Адам погляду з мене не зводить. Я відчуваю, наскільки сильно він напружений, адже досі тримаю його за руку. — Мої люди знайшли дівчат, яким пощастило значно менше, ніж тобі. То як, Алісо? Досі хочеш, щоб я його відпустив? 

Я цього не знала… Не думала, що Кирило настільки нікчемний! Але зараз не про нього думаю. Адам… Видно, що його зачепили мої слова про монстра. 

Він відступає, і мені доводиться відпустити його руку. Почуваюсь винною, але не знаю, як виправити ситуацію. 

— Внизу на тебе чекає автомобіль. Мені треба повертатися до справ, — Адам залишає квартиру, а я йду за ним. Кирило досі кричить, але коли двері зачиняються, його крики затихають. 

Не хочу думати, що з ним зробить той бугай. Але що б не зробив — мені його не шкода. Я ж не знала, що Кирило такий покидьок. 

Поки їдемо ліфтом вниз, хочу вибачитися. Правда, намагаюсь підібрати слова, але щось не виходить.

Адам дійсно сідає в інший автомобіль. Навіть не прощається. Коли він їде, я сідаю в другий позашляховик з кортежу свого нареченого і мене везуть в його будинок. 

До вечора не можу знайти собі місця. Чекаю на повернення Адама, але його все нема. Так і засинаю, далеко за північ, сподіваючись, що він з'явиться. 

Наступного ранку на кухні мене чекає Алекс, а от Адама немає. Коли бачу це, настрій котиться донизу. Я ж то розумію, що ми з Адамом чужі одне одному, але це не дає мені права ображати його. Все-таки він не лише мене врятував, але й інших дівчат, які могли постраждати від божевільних бажань Кирила. 

— А де Адам? — питаю в Алекса.

— Він полетів у Монако сьогодні вночі, — спокійно відповідає чоловік. — Адам тобі не сказав?

— Ні, — кажу і відчуваю, як наростає злість. Як можна було полетіти кудись і нічого мені не сказати?! Я ж наречена його!

Сьогодні у мене зовсім немає настрою. Навіть з Алексом не розмовляю, поки він везе мене на консультацію. Кирила також немає. Думаю, він не вийде з дому, поки синці не зійдуть. 

Я не розповідаю Діні про те, що це був наказ Адама — відлупцювати Кирила. Подруга сьогодні також мовчазна, і я розумію, що не тільки в мене день не задався. 

Я не бачу Адама весь тиждень. Розумію, що рано чи пізно він повернеться, але буде це, швидше за все, перед самим весіллям. Натомість я спокійно складаю всі іспити, і навіть останній, за день до весілля. 

Моє найбільше бажання таки здійснюється — я здобуваю освіту, але чи знадобиться вона мені в іншій країні — поки невідомо. 

Після іспиту ми з Діною йдемо в кафе, щоб випити кави. Обговорюємо питання і відповіді та радіємо, що все це нарешті закінчилося. 

— Навіть не віриться, що вже завтра ти виходиш заміж, — говорить Діна. — Хвилюєшся?

— Поки що ні, — знизую плечима. Я розумію, що Адам має повернутися сьогодні або завтра, і, чесно кажучи, мені трохи образливо за те, що він стільки часу просто мовчав. Полетів у справах, залишивши мене на брата. Просто чудово!