Розділ 10

Здається, у мене величезні проблеми! Я все ще сподіваюся, що Кирило отямиться і зрозуміє, що робить помилку, але, коли він наближається, моя надія врятуватися стає все меншою й меншою. 

Аудиторія доволі велика, але тікати мені нікуди. Двері-то зачинені. Розумію, що треба кричати, щоб хтось прийшов на допомогу, але тільки-но відкриваю рота, як Кирило мене хапає і штовхає до стіни. 

— Навіть не думай відкривати рота! Пошкодуєш! — гиркає і накриває мене своїм тілом. Руки заводить над головою і тримає їх однією своєю кінцівкою, а іншою намагається проникнути під одяг. 

— Ти пошкодуєш! — сичу йому в обличчя і продовжую вириватися. Зробити це доволі важко, тому що сили у нас нерівні, але здаватись не буду. 

В момент, коли у мене в сумці починає дзвонити телефон, ми обоє завмираємо. Я дуже сподіваюся, що це Алекс. Але якщо так подумати, він-то знає, що я у кафе зараз маю бути.

—  Схоже, треба пришвидшитись, — невдоволено випалює Кирило і різко накриває мої уста своїми. Він намагається мене поцілувати, але я не відкриваю рота. Мені так бридко зараз, що блювати хочеться. А ще — плакати від такої несправедливості життя!

Коли хтось починає смикати за ручку дверей, Кирило від мене відлипає. Невдоволено дивиться на двері, а тоді сильно штовхає мене на підлогу. Я не встигаю зреагувати і б’юсь ліктем об край столу.  Від болю сльози бризкають з очей, але я рада, що Кирило дав мені спокій. 

— Якого біса? — цідить невдоволено Кирило і, здається, готовий віддубасити того, хто йому завадив, але стається так, що отримує сам. Краєм ока бачу Алекса і те, як він б'є Кирила по обличчю. Той відлітає на кілька метрів, настільки сильний удар, а сам Алекс шукає мене поглядом. 

— От чорт! — цідить, коли помічає мене на підлозі, і швидко наближається. — Він щось тобі зробив? 

Алекс оглядає мене прискіпливо. Він не бачить мій лікоть, тому що я в кофті з довгим рукавом. Це навіть добре. Якби побачив якісь пошкодження — точно вбив би Кирила. 

— Усе добре, — кажу якомога впевненіше і намагаюсь піднятись. Як на зло, ноги зовсім не слухаються. Алекс бачить це і подає свою руку. 

Лише зараз помічаю, що Кирила в аудиторії вже немає. Втік, боягуз… Може, так навіть краще, а то Алекс точно відірвав би йому голову. 

Алекс піднімає мій рюкзак з підлоги і виводить мене з аудиторії. Добре, що в будівлі нікого не залишилося і ніхто не бачить мого потріпаного вигляду.

— Як ти мене знайшов? — питаю, коли сідаємо в автомобіль. 

 — У тебе в телефоні маячок, — відповідає, і автомобіль зривається з місця. 

У будь-якому іншому випадку я б обурилася, мабуть, але зараз цього робити не хочу. Все-таки цей маячок життя мені врятував.. 

— Ти розкажеш Адаму? — питаю схвильовано. 

— Так, — відповідає. 

— Тоді він заборонить мені їздити в університет, — схлипую. Все через клятого Кирила! 

— І правильно зробить, — цідить Алекс. — Проблемна ти дівчина. 

— Ти так говориш, наче я сама цього хотіла, — випалюю. 

— Чомусь саме тебе цей мудак затягнув в аудиторію. Чому іншу жертву собі не обрав? — Алекс кидає у мій бік швидкий погляд, а я… не знаю, що йому сказати. 

Мені образливо і боляче. Я ж не буду йому пояснювати, що все доволі просто. Кирило обрав мене лише тому, що я йому відмовила. Заборонене завжди цікавіше, ніж дозволене. 

Відвертаюсь до вікна, і більше не розмовляємо. Алекс зараз на емоціях, я також… Наші сварки та образи нічого хорошого не принесуть. 

Коли автомобіль зупиняється біля будинку, я першою залишаю салон і йду всередину. Не дивлячись по боках, біжу на другий поверх одразу в кімнату Адама. 

Коли знімаю куртку, знову кортить розревітися. На лікті синець, і болить він страшенно. Швидко переодягаюсь у спортивний костюм, щоб приховати слід, залишений Кирилом. 

Встигаю тільки волосся в гульку зібрати, коли двері у кімнату відчиняються, та й з такою силою, що гримають об стіну. Бачу на порозі дуже злого Адама і розумію, що він уже в курсі. 

— Ти все знаєш? — питаю обережно. Адам мовчки, нахмуривши брови, розглядає мене з голови до ніг, і я бачу, наскільки сильно напружені його вилиці, а руки стиснуті в кулаки. 

— Переконай мене знову відпустити тебе в університет, — цідить таким голосом, що у мене від нього неприємні мурахи. 

— Цього більше не повториться, — кажу абсолютно невпевнено, а Адам тільки фиркає. 

Не вірить мені, і правильно робить.

— Ще одна спроба, дівчинко. 

І що я повинна робити? Стати перед ним навколішки, чи як? Я не знаю, як можна його переконати. Взагалі сумніваюсь, що є якийсь дієвий спосіб. Хіба що…

Я розумію, що сильно ризикую, але спробувати варто. Швидко наближаюсь до чоловіка, поки не передумала, і торкаюсь пальцями його сталевих плечей. Доводиться ще й навшпиньки стати, щоб дотягнутись до губ. Він ще той велетень. 

Перед тим, як накрити його вуста своїми, помічаю здивування у його погляді. Не очікував, що я піду на це? Та я сама шокована!