Розділ 9

У вбиральні нікого немає, тому виходить трохи заспокоїти розбурхані емоції. Стою навпроти дзеркала і дивлюсь на червоне обличчя. Не розумію, чому така реакція на Адама. Так, він гарний чоловік, але в моїх планах немає жодних почуттів до нього… 

Як можна кохати того, кого нав'язали тобі інші? А як же право вибору? 

Розумію, що занадто багато часу провела тут, і збираюсь залишити вбиральню. Роблю крок, а тоді завмираю, тому що двері відчиняються і всередину заходить… Адам!

— Це жіноча вбиральня, — кажу розгублено, коли він наступає. 

— Тебе довго не було, — він зупиняється навпроти та розглядає мене, схиливши голову. Такий великий та сильний… 

— І ти вирішив перевірити, чи не застрягла я в унітазі? — вирішую, що найкращий захист — це напад, але на Адама ця стратегія не діє. Він усміхається… 

— Вгадала, дівчинко! — його долоня торкається моєї щоки й легенько гладить. Я б навіть сказала ніжно.

Дивно бачити такого бугая таким милим.

— Твої гості зачекалися, — на щастя, контроль над власним тілом та думками залишається у мене. 

— Вони поїхали вже, — відповідає. 

— То, може, і нам варто повертатися додому? — питаю. 

— Поїхали! — Адам забирає руку, але лише для того, щоб взяти мене за зап'ястя. Ми залишаємо вбиральню, і я слухняно йду за ним до виходу. 

На вулиці він мене відпускає лише для того, щоб зняти з себе піджак і… накинути мені на плечі. 

— Дякую, — кажу розгублено і вже за мить розумію, що це ще не всі сюрпризи. Адам доволі легко підхоплює мене на руки та несе до автомобіля. Мені ж нічого не залишається, як схопитися за його плечі. — Я сама можу йти!

— Не впевнений у цьому. Не взувай більше підборів. Не хочу, щоб ти ноги собі зламала.

От тобі й маєш! Хотіла виглядати гарно, а Адам помітив, що мені некомфортно! Таке відчуття, що цей чоловік наскрізь мене бачить. 

Багров садить мене на переднє пасажирське сидіння позашляховика, а сам розміщується за кермом. Вся його охорона сідає в інший автомобіль. 

— Чому ти їдеш за кермом? — питаю, коли залишаємо стоянку. 

— Люблю інколи випустити пар, — відповідає. — Не проти, якщо я буду їхати швидко?

— Сподіваюсь, що ти не вб'єш нас обох, — кажу і знову отримую від нього усмішку. Не розумію, чому, та мені подобається, коли Адам усміхається. 

— Можеш мені довіряти. У мене завжди все під контролем, — відповідає і розганяє автомобіль до сотні. 

У мене таке відчуття, що Адама щось турбує зараз. Він не показує цього, але те, що він за кермом порушує правила і ніяк не реагує на це… 

— У тебе якісь проблеми? — питаю, коли автомобіль покидає межі міста. 

— З чого ти це взяла? — кидає в мій бік швидкий погляд і знову повертає його на дорогу.

— Мені так здалося, — відповідаю. 

Насправді мені трохи страшно. Стрілка спідометра сягає позначки сто вісімдесят кілометрів за годину, а я боюсь подивитись перед собою. Тільки на Адама і дивлюсь.

Не знаю, чи відчуває він мій страх, а може, просто розуміє, що перегнув трохи, та вже за кілька секунд швидкість починає падати, а тоді й зовсім автомобіль зупиняється на узбіччі десь посеред траси. 

Позаду гальмує автомобіль охорони, але до нас ніхто не наближається. 

— Стало краще? — питаю тихо, розглядаючи профіль його обличчя. Адам продовжує тримати руками кермо, але повільно повертає до мене голову. 

— Не зовсім, — говорить стримано, а тоді різко подається до мене. Його рука на шиї, а інша — у мене на коліні. Гарячі уста накривають мої, і, не очікуючи такого повороту, я не встигаю зціпити зуби. Язик Адама проникає до мого рота і починає витворяти там таке… 

— Ну ж бо… — шепоче мені в губи. — Давай, дівчинко… 

Я розумію, чого він хоче, але не знаю, чи варто продовжувати. Я не планую закохуватись в Адама. Просто ми надто різні, а ще я нічого про нього не знаю.

Тільки от зараз моє тіло тремтить. Воно бажає відповісти на цей поцілунок. Мабуть, уже змирилося з тим, що тільки цей чоловік буде у моєму житті. Воно-то змирилося, а я — ще ні. 

— Хочеш випробувати моє терпіння, Алісо? — Адам відривається від моїх губ, коли розуміє, що я відповідати не буду. Він все ще дуже близько. Його рука у мене на шиї, а іншою він гладить ногу. — Ну що ж, подивимось, хто програє першим. Ти сама до мене прийдеш. От побачиш. 

— Можливо, — не збираюсь сперечатися. — Але станеться це не зараз!

— Це ми ще побачимо, — Адам відпускає мене повністю і сідає рівно. Він знову скеровує автомобіль на дорогу і поводиться так, наче нічого не сталося. 

Чому ж тоді я не можу ніяк заспокоїтись? Серце б'ється об груди й тіло тремтить… Я розумію, що Адам має рацію. Я сама до нього прийду. Хочу вірити, що станеться це нескоро, але… Наше весілля менше за два тижні. Мабуть, саме це він і мав на увазі, коли говорив, що часу у мене не так і багато. 

Повернувшись у маєток, Адам одразу йде у свій кабінет, а я — у спальню. Під душем змиваю макіяж і знову стаю собою. Одягаю спортивні штани та футболку і, коли з'являюсь у спальні, щоб лягати спати, бачу Адама. Він стоїть біля вікна, заховавши руки в кишені штанів, і його широка спина здається мені напруженою.