Розділ 5

Алекс сідає за кермо, а я поруч з ним, на пасажирське сидіння.

— Тримай! — простягає мені новенький телефон останньої моделі. 

— Навіщо? — питаю здивовано. 

— Щоб на зв'язку була, — відповідає. — Та май на увазі, що всі дзвінки з нього записуються, тому не роби дурниць. 

Телефон забираю й одразу ж вбиваю у контакти номер Діни. Бачу, що номери Адама та Алекса там уже є. 

— Чому така напружена, невістко? — питає Алекс, коли залишаємо територію маєтку.

— Може, досить так мене називати? — випалюю сердито.

— Чого це? Мені подобається, — він усміхається, а от мені зовсім не радісно. 

Наче й розуміла завжди, що в один момент доведеться з однієї клітки в іншу переїхати, але не думала, що це буде так… важко. 

— А мені — ні, — кажу і відвертаюся до вікна. 

На щастя, Алекс не засипає мене питаннями. Практично на половині шляху пишу Діні, і всю свою увагу я переключаю на переписку з нею. Кількома словами описую все, що вчора сталося, і, звісно, у неї шок. 

Розумію, що поговорити ми зможемо лише в універі в понеділок, тому пишу, що всі деталі будуть згодом. Вимикаю телефон, і тільки зараз до мене доходить одна дуже важлива річ.

А що, коли Адам не дозволить мені закінчити університет? 

Від таких думок мороз біжить по спині. Я хочу вірити, що Адам не мерзотник, але якщо подумати, то я зовсім його не знаю.

— Чим займається Адам? — питаю в Алекса, знову повернувшись до нього обличчям. Потрібно зібрати якомога більше інформації про свого нареченого, щоб бути готовою до будь-чого. 

— Цікаво стало? — хмикає Алекс. — Весь його бізнес переважно за кордоном. Тут він, так би мовити, проїздом. Щоб тебе забрати. 

— Він хоче забрати мене в іншу країну? — голос тремтить, і Алекс теж це чує.

— Чому така реакція? — дивується. — У Монако круто жити. Це я тобі як фанат цієї країни кажу. 

Ще мені один фанат. Від цих зізнань голова обертом… Здається, більш детально я зможу дізнатися все в Адама, але… говорити з ним значно важче, ніж з його братом. Не знаю, чому так, але факт залишається фактом.

Коли автомобіль зупиняється перед воротами до маєтку мого батька, ті одразу ж їдуть вбік. Виходить, татко в курсі, що мій наречений об’явився.

— Можеш зібрати все, що тобі треба на перший час. Все інше купимо згодом, — говорить Алекс перед тим, як залишаємо салон автомобіля. 

Ми разом йдемо до дверей, і не встигаю відчинити їх, як це робить мама. Вона усміхається, але мені добре видно, як сильно хвилюється. 

— Доброго дня, Алексе! Ми чекали на вас! — радісно заявляє. — Поки Аліса буде збирати речі, ви можете випити кави.

— Не відмовлюсь, — Алекс підморгує мені і йде за мамою у вітальню, а я — на другий поверх, у свою кімнату. 

Дістаю з шафи сумку і беру тільки найнеобхідніше. Алекс має рацію — якщо доведеться летіти в іншу країну, то не хочеться везти з собою все, що маю. Можна і там купити одяг. 

В момент, коли збори практично закінчуються, у кімнату без стуку заходить батько. Я здогадувалась, що він прийде читати мені нотації, як догодити Багрову, але зовсім не очікувала того, що станеться далі. 

Батько замахується і б'є мене долонею по щоці. Не очікуючи такого, падаю на диван і хапаюсь за болюче місце. 

— Ти ідіотка, Алісо! Ти хоча б розумієш, що цей похід у клуб міг закінчитися інакше?! А якби Багров відмовився від тебе? Йому не потрібна повія, яка тягається з усіма підряд! 

Від шоку та образи я навіть два слова сказати не можу. Сиджу, як вкопана, і дивлюсь на чоловіка, який називає себе моїм батьком. Він підняв на мене руку… Вперше за двадцять один рік…

Невже так сильно боїться, що Багров відмовиться від мене? 

— Якщо Багров поверне тебе назад ще до весілля — краще тут не з'являйся! — цідить роздратовано. — Тоді я сам тебе вб'ю! Ось цими руками! 

Батько залишає мою кімнату, сильно гримнувши дверима, а я відчуваю, що ось-ось плакати буду. Не хочу ламатись. Зараз, як ніколи, треба бути сильною. 

Але як це зробити, коли серце болить? Батько продав мене багато років тому, і з цим я якось змирилась.. Але сьогодні він просто пробив дно власної нікчемності. І саме цей факт не дає мені зробити черговий вдих.

Руки тремтять, тому доволі важко застібнути ґудзик на джинсах. Коли роблю це, одягаю футболку, а зверху — кофту з капюшоном. І байдуже мені, що на леді зовсім не схожа зараз. Схоже, зовсім скоро я ще й маму розчарую своїм виглядом.

Перед тим як залишити кімнату, дивлюсь на своє відображення у дзеркалі. Щока, куди мене вдарив тато, почервоніла, і добре видно сліди від його пальців. Видно, що сил він не шкодував, коли намагався вбити мені розумні думки в голову. Шкода тільки, що не вийшло.

Не той метод, мабуть, обрав.

Я навмисне не стала фарбуватись, щоб Адам і всі інші бачили мене такою, яка я є. Йому ж зі мною жити, і не завжди я буду ідеальною лялькою. Волосся залишаю розпущеним, щоб трохи прикривало щоку. Не знаю, як Адам відреагує на це. Можливо, ніяк.