Розділ 3

— Не думай виходити! — цідить Сергій і дістає з-за пазухи пістолет. Кілька секунд не вистачає йому, щоб захистити мене. Двері з його боку відчиняються, і дуло пістолета торкається його скроні. 

— Дурниць не роби, — говорить незнайомець, обличчя якого я не бачу. 

Чесно кажучи, взагалі нічого не розумію… Здається, ще мить — і від страху втрачу свідомість. Сиджу як мишка і практично не дихаю.

Сергій кидає пістолет на сусіднє сидіння, і в цей момент двері з мого боку теж відчиняються, а я мало не вивалююсь на асфальт. Спочатку відчуваю на тілі холодне нічне повітря, а тоді бачу незнайомця, який заглядає в салон. 

Через страх та шок не можу добре його розгледіти. Тільки темний одяг і таке ж волосся. 

— Сюрприз! — не зрозуміло чому радіє незнайомець. — Сама вийдеш, чи допомогти? 

— Хто ви? — не знаю, де знаходжу сили запитати це. Голос тремтить, видаючи мій страх з головою, але здаватись я не буду. 

— З тобою нічого не буде, якщо слухатимеш мене, — додає. — Виходь, Алісо. 

Він знає моє ім'я і приїхав сюди не просто так… Отже, таки вороги мого батька! 

Розумію, що істерити й намагатись втекти — не варіант. У них зброя і Сергій може постраждати. Саме тому вирішую послухатись, а далі видно буде. 

Залишаю салон, вперто проігнорувавши руку незнайомця, і розумію, що за нами їхало цілих три позашляховики викрадачів. У мене мороз шкірою від цієї картини. Це однозначно дуже серйозні люди. Не розумію тільки, навіщо їм я.

— Сідай в машину, — чоловік вказує мені на один з позашляховиків, і ми разом йдемо туди. 

— Хто мене викрав? — питаю, поки не сіла всередину. 

— Це не викрадення, Алісо, — усміхається чоловік. 

— А що це тоді? — не можу второпати.

— Скоро все дізнаєшся, — хмикає і відчиняє задні двері. У салоні темно, але я бачу силует чоловіка на задньому сидінні. Швидше за все, він головний тут і мені з ним треба говорити. 

Перед тим як сісти, кілька разів глибоко вдихаю і таки забираюсь у високий салон. Всього мить, а двері зачиняються і чути характерне клацання. Втекти у мене точно не вийде… 

— Хто ви такий? Навіщо мене викрали? — одразу ж засипаю його питаннями. Мене дратує те, що не бачу незнайомця. А може, він страшний, тому й ховається? 

— Тому, що маю на це право, — відповідає таким голосом, що у мене подих перехоплює. Я ще не бачила цього чоловіка, а вже можу собі його уявити. Такий голос може бути лише у сильного та впевненого у собі.

— Ви хоча б знаєте, хто я? У мене, взагалі-то, наречений є! Він дуже розізлиться, коли дізнається, що мене викрали! — мабуть, дарма я про нареченого сказала. Хотіла налякати незнайомця, але, здається, не вийшло. 

— І хто ж у нас наречений? — мені здається, чи чоловік усміхається? Та ні, бути цього не може!

— Адам Багров! — впевнено випалюю і пізно ловлю себе на думці, що вперше сказала його ім'я вголос. Наче змирилася з таким станом речей.

— А твій наречений в курсі, що ти по клубах вештаєшся та фліртуєш з іншими чоловіками? 

— Що? — і тут у мене вдруге стається шок. Я нічого не розумію. Звідки він все знає? 

Минає ще частка секунди, а тоді в салоні вмикається світло. Просто над нами. Я витріщаюсь на чоловіка поруч і розумію, що зовсім він не страшний. Тобто страшний, але не в тому плані… Мене лякають його темні очі, жорстка щетина на обличчі та зціплені губи. 

Опускаю погляд нижче до татуювань на шиї та руках. Впевнена, що під футболкою вони також є. Цей чоловік шалено гарний, але разом з тим не менш небезпечний. Ніколи раніше таких не зустрічала.

— Роздивилась? — чоловік погляду з мене не зводить, а я не знаю, що казати тепер. 

— Хто… ви? — таки вдається вимовити. 

— Правильне запитання, дівчинко, — його уста розтягуються у чомусь схожому на усмішку і навколо очей одразу ж з'являються зморшки. — Мене звати Адам Багров. Твій наречений власною персоною. 

Ой! Здається, я потрапила у пастку! Багров таки повернувся, і тепер він хоче мене…

Розумію, що мовчати у цій ситуації — не варіант, але що сказати — не знаю. Чесно кажучи, не таким я уявляла собі Багрова. Йому ж явно не двадцять і навіть не тридцять. Уже, мабуть, під сорок… Качок із купою татуювань. Поруч з ним я на мишку схожа.

— Так нічого і не скажеш? — питає, коли очікування починає набридати.

— А що сказати? Ви добряче мене налякали! — вирішую йти в атаку. А що? Якщо це дійсно Багров, то мені нічого не загрожує!

— Сама винна. Хто взагалі відпустив тебе в клуб? Твій татко забув умови нашого договору? — цідить Адам і розглядає мене так, наче щойно на дорозі підібрав. — Для кого так вирядилась, дівчинко? Для того шмаркача, що затискав тебе на танцмайданчику? 

— Ніхто мене не затискав! — випалюю. — І я маю повне право ходити, куди хочу! 

— Не маєш, — цідить і стукає пальцем у вікно. Вже через секунду передні двері відчиняються, і в салон сідають двоє чоловіків. Автомобіль починає рухатися, і світло знову гасне.