Розділ 2

Наступного дня тільки тим й займаюсь, що обираю собі образ для клубу. Розумію, що в короткій спідниці чи сукні ніхто мене з дому не випустить, тому одягаю вузькі чорні джинси та білу туніку. Волосся залишаю розпущеним, і тепер воно падає мені на плечі. 

Легкий макіяж і прозорий блиск на губи. Розумію, що в клуб фарбуються зовсім не так, але, з іншого боку, я і сама не сильно люблю тонну макіяжу на обличчі. 

Поки збираюсь, все ловлю себе на думці, що чекаю чогось від батьків. Можливо, тато передумає і нікуди мене не відпустить. Він може. Або ж мама зупинить усе це в той момент, коли я буду готова залишити будинок. 

Коли настає час залишати кімнату, я шалено хвилююсь. Було б чудово, щоб батьки взагалі мене не бачили, але зараз вони якраз вечеряють, і піти, не попрощавшись, буде негарно. 

— Смачного всім! Я готова їхати! — кажу, зупинившись на порозі їдальні. 

— Щоб о дванадцятій вдома була, — заявляє батько. — Сергій постійно має бути поруч.

— Добре, — стримано кажу, а всередині все так і перевертається. Хочу сказати, що це дурня якась і я не маленька дівчинка, але розумію — якщо відкрию рота — нікуди не поїду. 

Коли залишаю будинок, набираю Діну. Дорогою маю і її забрати. Сергій впевнено керує автомобілем, а я спостерігаю за тим, як швидко на землю опускаються сутінки. 

— Навіть не віриться, що тебе відпустили, — радісно випалює Діна, коли сідає до мене у салон. 

— Тільки до дванадцятої, — зітхаю. 

— Як Попелюшку, — хмикає подруга. — До речі, маєш гарний вигляд.

— Ти теж, — відповідаю. 

Як на мене, Діна трохи переборщила з косметикою, а ще у неї надто коротка сукня. Звісно ж, про це я їй не кажу, тому що розумію — у кожного свій стиль і свобода дій. 

Біля клубу зібралося чимало охочих потрапити всередину. Чекаємо на Сергія, який із кам'яним виразом обличчя слідкує за мною, і йдемо одразу до входу. Позаду невдоволено кричать люди з черги, але на них не зважаю. У багатих є свої привілеї, і коли охорона бачить Сергія — пропускає нас без проблем.

— Як тут круто! — захопливо кричить Діна, розглядаючи довгий коридор із дзеркалами. Я ж її захоплення не поділяю. Не люблю замкнутих приміщень і натовпи, а тут є і те, і інше. 

Коли заходимо в зал, одразу шукаю поглядом наших одногрупників. Їхню велику компанію видно здалеку, тому одразу йдемо туди. 

— Які люди! Нашу принцесу відпустили з замку? — насмішкувато питає староста Олена і переводить погляд на Сергія. — Цей тип весь вечір буде тут стовбичити? 

— Олено, не заздри! — відповідає їй Діна. — Тобі такий не світить. 

— Круто, що ти прийшла, — до нас наближається сам іменинник та усміхається мені. — Навіть із цим типом.

— Пробач. Без охорони батько нікуди мене не відпускає, — знизую плечима. — До речі, вітаю з днем народження!

— Дякую, Алісо! Сідайте ось тут! — Кирило садить мене поруч із собою, а далі — Діну. 

Мені давно здається, що Кір щось до мене відчуває. Ці погляди, усмішки. Чесно кажучи, він мені також подобається, але я розумію, що між нами нічого не може бути. 

— Що будеш пити? — кричить мені на вухо хлопець, тому що гучна музика не дає нормально спілкуватися. 

— Сік, — відповідаю. 

— А якщо коктейль? — питає. — Всього один.

— Пробач, але ні, — відповідаю.

— Ну просто ідеальна дівчина, — регоче Олена, яка явно не один коктейль випила. — Що, боїшся татка? 

— Замовкни, дурепо! — втручається Діна. 

— А що тут такого? Я ж правду кажу! — фиркає Олена і переводить погляд на Сергія, який продовжує стояти у мене за спиною. — Гей, красунчику! Вип'єш з нами? 

Сергій повністю її ігнорує, і правильно робить. Та якщо Олена спробує мені нашкодити, він дуже легко може зламати їй щось. 

— Алісо, давай потанцюємо! — подає ідею Діна, і я одразу її підтримую. 

Ми залишаємо столик і йдемо на танцмайданчик. Сергій зупиняється біля його краю і спостерігає за мною. 

— Як же мене бісить ця Олена! — цідить Діна, коли музика зупиняється. 

— Мене теж. Не зважай на неї, — кажу. — У мене не так багато часу залишилося. Нумо танцювати. 

Знову вмикають музику, і я починаю підлаштовуватись під її ритм. Це, звісно, не бальні танці, на які я ходила в дитинстві, але теж непогано. Рухатись під музику я вмію, і коли заплющую очі, щоб краще відчувати її, тіло починає підлаштовуватись під ритм.

Насолодитися танцями не встигаю. Минає приблизно одна хвилина, коли чиїсь руки огортають мою талію. Різко розплющую очі та бачу, як до мене через натовп пробирається Сергій, а тоді чую біля вуха голос Кирила:

— Ти дуже гарно танцюєш…

Одним помахом руки зупиняю Сергія і повертаюсь у кільці рук свого одногрупника. Його долоні досі у мене на талії, і я не можу з точністю сказати, подобається він мені чи ні. Просто до нього ніхто мене не торкався. 

— Я думаю, що тобі варто забрати свої руки, — кажу, і Кирило все правильно розуміє. Кінцівки забирає і виставляє перед собою, наче здається.