Двері

Прохолода пустих коридорів приємно обіймала гарячі тіла. Здавалось, Грег був дещо роздратован ситуацією, але його погляд говорив сам за себе. Чоловік не знав, як працювати з дівчатами, і це його бентежило. Йому здавалось, що Джессіка от-от впаде, або стече кров'ю, або ще щось. Це хлопці можуть неспинно бігати під сонцем і дощем на стадіоні до повної знемоги, це хлопці можуть ламати свої кістки, розбивати тіло в кров, б'ючись за спортзалом. Це для хлопців. Дівчата для такого занадто слабкі. Тренер глибоко зітхнув, та відвернув погляд на дорогу. 

-То хто такий цей ваш Нейт? Здається, він не дуже приязний. -З цікавістю почала свій маленький допит Соломія. 
-Ну... він.. -Джессіка не знала, що сказати. Вона була налякана і не довіряла новим самопроголошеним друзям. Але, з тим, в серці школярки поселилось якесь тепле відчуття. За неї вступились, і це було, здається, вперше? "Але для чого новенька казала про дружбу? Вона намагалась привернути до себе його увагу? Нейт.." -у спогадах промайнув його образ. Дівчина згадала Нейта, на якого нарешті подивилась зблизька. Він сильний. І красивий. І він дивився своїми холодними, страшними очима прямо всередину неї. Прямо в малу, пошматовану душу. "Він знає". Незрозумілий вир панічних відчуттів почав душити Баттон зсередини. Але дзвінкий голос знову прорізав тишу довгих коридорів: 
-Отже, Нейт -лайнюк. А що то за дівчина була? Красиве личко. Шкода, що вона поцілувалася зі смітником.. 
-То це ти зробила? -Грег різко включився в розмову. Він був здивований. Як це так вийшло? Соломія була мала на зріст, та, як йому здавалось, захудою, щоб нанести таку шкоду Крісті. 
Дівчина розсміялась. Чи то через здивоване обличчя тренера, чи то через те, як відверто її знецінюють.
-Сміттєвий бак. А я просто хотіла подружитися. 
-Господи. Якщо це твої методи знайти друзів, краще будь відлюдницею. -Чоловік хитнув головою в бік Джессіки, щоб зайвий раз не виривати її з роздумів. В своїй голові, окремо від людей, вона виглядала набагато спокійнішою, ніж при спілкуванні. 
Соломія знала, що тренер не хотів її образити. Дівчина одразу розкусила його простий, але дуже гучний характер. Проте їй було неприємно. Він цього не помічав, та і ніхто взагалі, але панночка ніяк не могла вгамувати тремтіння в руках. Вона теж була налякана. Але відмінність між нею та Баттон полягала в тому, що руда не готова була терпіти образи. Ще і цей психолог, про якого вона на мить забула. Всі ці фактори знову погіршили її настрій. 
-Давайте залишимо ці проблеми для моїх сеансів у шкільного психолога. -Роздратовано відповіла вона. 
-Психолога? Нічого собі, новенька і вже до нього. Що ти зробила? -Чоловік, з гучним відлунням по пустих коридорах від товстої зв'язки ключей, відмикав двері до свого кабінету. 
-Вбила декого. -Безтурботність та буденність знову запанували в її голосі, і Грег, заглушений металевим брязканням, вирішив, що йому це просто почулось. А може й збрехала, хто ж цих підлітків зрозуміє? 

-Ласкаво прошу. 
Грег зайшов перший, та прослизнув повз стіл у глиб невеличкої темної кімнати, щоб відкрити вікна.
Соломія зробила показовий глибокий вдих, та повільний видих, наче насолоджувалась ароматом важкого повітря. 
Жалюзі піднялись, та приміщення осяяли сонячні промені, в яких без кінця миготів пил. Кімната тренера була зовсім невеликою. Перед входом, між першим вікном та дверима, стояв старенький стіл, завалений папером та різного роду дрібницями. В іншому кінці був маленький, подряпаний диван, а праворуч від нього, під самою стіною, стояла велика шафа з різними спортивними речами і нагородами. Доповнювали цей їнтер'єр затертий прямокутний килим та невеличка тумба, що з'єднувала диван та друге вікно.
-Ви тут живете? -З легким сарказмом запитала дівчина. Вона помітила, що Джессіка розгубилась, тому запропонувала їй присісти на диван, який, в свою чергу, виявився доволі зручним. 
Тренер втомлено, з гучним видихом, завалився на стілець за своїм столом. Він дивився, як Соломія обережно протирає обличчя подруги серветками, та, в деяких місцях, маже якоюсь мазью. Але це не допомагало. Лице Баттон було в ушибах, які незабаром перетворяться у синці. 
-То чого ти не хотіла в медпункт? Крала там пігулки? -Чоловік піднявся, наповнив стакан водою, та подав дівчинці. Джессіка обережно обхопила його тремтячими пальцями та зробила декілька ковтків, після чого знову опустила голову. 
-Ех. -Він присів перед нею, та зазирнув в обличчя. -Якщо твої батьки подадуть запит, школі доведеться нести відповідальність за те, що трапилось. Я хочу бути впевненим, що тобі нічого не зламали, бо тоді це перетече у проблеми для всіх нас. -Грег поклав велику долонь на дівочі руки, які стискали стакан на колінах. По її обличчю знову потекли сльози. 
Соломія мовчки дивувалась. "Скільки можна плакати? Звідки в неї взагалі сили на це?". Та їй все одно було шкода свою нову подругу настільки, щоб переступати через свою неприязнь. 
-Джесс, все добре. Зараз ти в безпеці, не плач. -Руда завжди концентрувалася на моментах. Так їй було легше сприймати світ та переживати травматичні події. Вона просто запитувала себе "А що я можу зробити?". І робила, якщо щось таки могла. Дівчина поклала теплу руку на плече Джессіки. 
-Що у вас там трапилось? -Грег звернувся до новенької. Вона охоче йшла на контакт і, здавалось, інша дівчина його просто боїться. Це було не так, та тренер не розумівся на школярках і був збентежений тим, що довів її до сліз. Проте ситуація вимагала вирішення, тому він не міг просто відступити. 
-Не знаю. Я гуляла шкільною територією, коли почула крики. Побігла подивитись, а далі ви знаєте. 
-Нейтан з тобою дуже жорстоко обійшовся, Джессіко. Я не залишу це як є. -Підбадьорюючим голосом промовив тренер і знову подивився на школярку співчутливими, сірими очима.
-Ні..! -На мить її голос прорізався. Баттон не хотіла, щоб Нейтана чіпали. Тоді його собаки ніколи її не полишать в спокої. Будуть завжди знущатися, а вона, самотня, більше не зможе від них відкупитися. 
-Не мели дурниць. -Він сказав так само різко, та одразу пом'якшав. -У твоєї подруги хоч з'явиться компанія під час психологічних сеансів.
-Грег має рацію, Джесс. Та і.. -школярка з жалем подивилась на змучену подругу, -Напевно, не тобі вже вирішувати це питання. 
-Ні.. Ні, прошу. Це не він. -Джессіка насупилась як маленький їжачок. Її голос повільно затихав у кінці кожної фрази. Здавалось, ніби вся впевненісь, або, як думав собі Грег -життєва сила, покидають дівчину і вона знову стає маленьким тьмяніючим вогником. 
Соломія не розуміла її мотивів і, чесно кажучи, від спеки та стресу живіт школярки починало крутити. Її нудило від всього цього. І просто вивертало від того, з яким відчаєм Баттон захищала своїх кривдників. 
Руда вихопила склянку з рук подруги та допила всю воду, гучно зітхнула і розвернула Джессіку за плечі до себе.
-Слухай, красуне. -Соломія подивилась їй прямо у вічі, легенько нахилилася до вушка та прошепотіла. -Або ми втиху приріжемо його, або будемо вирішувати це як нормальні люди. Ти вже втягнута в цю історію, тож обирай. 
Джессіка була налякана. Вона нічого не розуміла. Обирати? З чого вона мала обирати? Їй просто страшно. Знову. Хоча зараз трохи інакше... Не як з Нейтом. Може поведінка новенької і була дуже схожа на його поведінку, поряд з Соломією Баттон не відчувала жодних загроз і, лише на мить, на одну маленьку мить, Джессіка подумала, як було би приємно мати таку подругу. Що буде міцно тримати за плечі, що буде дивитись прямо в очі, що буде називати красунею, але без іронії, а від чистого серця. Що буде поряд та не дасть відступити.
Соломія трошки посунулась та весело підмигнула до подруги. 
-Не зарано для дівочих секретів? В нас важливе питання вирішується. -Грег просто спостерігав за дівчатами та, врешті, не витримав напруги. -Джессіко, ти.. -він хотів попросити її розповісти, що трапилось, але боявся знову довести дівчину до сліз. -Тобі треба відпочити. 
Джессіка відвела погляд з тренера назад до подруги. Соломія знову їй посміхнулася та провела пальцем по горлу. Тоді Баттон зрозуміла, що це все було жартом. Що, насправді, нікого її подруга кривдити не буде. Хоча тоді, в момент, коли Баттон сиділа на асфальті під стіною, Соломія і здалась їй залізобетоном. Вона стояла так міцно, говорила так спокійно і впевнено, що позаду, за дівочою спиною, Джессіка відчула себе в безпеці. Але тепер вона бачила, що новенька -просто дівчинка, яка не поборе Нейта. Бо він страшний, а Соломія -добра.
-Він.. Нейт нічого не робив. Це Крістін. Хлопці мене не чіпали. Я сама винна, могла на уроці хоч сто разів виконати те завдання, але забула. Крісті.. в неї поганий день.. зазвичай вони добріші.. 
-Хаха, тепер я шкодую, що вона так м'яко поцілувала той бак. -додала руда.
Тренеру було шкода дівчину. Його очі наповнювались неприкритим співчуттям.
-Що за завдання? 
-Шкільне завдання. Вона попросила виконати його до другого уроку. Тоді вони не робили би цього. Це я винна, завдання було дуже легке..
-Хочеш сказати, що ти отримала через те, що не виконала чужу домашку? -Він пройшовся по дівчинці очима, оцінюючи всі подряпини на обличчі та тілі.
-Ні! У Крісті був поганий день.. -Джессіка відчувала себе ніяково. Чому їй доводиться пояснювати це? Легше просто відпустити цю ситуацію. Хіба вона вперше це терпить? 
Соломія мовчала. Їй було смішно від того, що відбувалось в цьому кабінеті зараз: величезний чоловік сидить на колінах перед побитою дівчинкою, та майже ридає від співчуття, вислуховуючи її намагання виправдати якихось покидьків. Смішно. Вона не розуміла, як можна жаль до себе отак просто конвертувати в сльози, а не в гнів. Її кров закипала. 
-То вона завжди тебе б'є, коли в неї поганий день?
-Ні. Я не зробила те, що вона попросила.. -Дівчина почала розуміти, що її слова не мають сенсу і тільки ще більше плутають містера Стінгера.
Тренер піднявся з підлоги та сів поряд на дивані, спираючись ліктями на коліна. 
-Тобто Нейт не причетний до цього? 
Джессіка захитала головою. 
-Отже, мені зв'язуватись з батьками Крісті? 
-Ні! 
Грег зробив видих переможеного і схилив голову. 
-Джесс, з тобою це часто трапляється? -Нарешті заговорила Соломія. 
-Ну.. не дуже. Вони добрі до мене, коли я виконую їхні прохання.
-Значить, твої батьки не звикли бачити тебе побитою? 
-Ну вони.. -Баттон не хотіла говорити про батьків. Хто взагалі звик бачити своїх дітей побитими? Звісно ж вони хвилюються, адже вони батьки! Тобто, як інакше? 
-Знаєш, якщо ми нічого не вдіємо, Крісті продовжить над тобою знущатись. І Нейтан теж. І ті два довбня. Поки ти дозволяєш їм себе бити, вони будуть тебе бити. -Соломія говорила спокійно і співчутливо, наче намагалась донести до подруги просту істину. 
Джессіка не знала, що сказати. Хіба вона дозволяє себе бити? В неї немає вибору, вона просто не хоче зайвих проблем. Рішення є, і воно неконфліктне. І їй зовсім не важко робити всілякі послуги, аби тільки не чіпали. Тобто, це дійсно мала плата, чи не так? Школярка мовчала. 
-В мене багато роботи в спортзалі, може ви все таки..
-О, ми допоможемо! -Руда не дала договорити тренеру. Її голос став жвавим і легким, але очі прохали дозволу. 
-Та вона сидить ледве!
-Не правда, вона в нормі!
-В тебе що, очі на дупі? Вона..
-В нормі! -Соломія протягнула і захитала головою, наче це точно повинно було переконати чоловіка. 
-Добре. 
"В решті -решт, дівчата розуміють одна одну краще."


Спортзал був великим, і в його глибокій прохолоді таївся легенький сморід фарби. Величезні вікна пропускали багато світла, обережні високі трибуни, здавалось, сягали до стелі, а знизу було багацько розкиданих речей. 
Дівчата зайшли до спортзалу, тримаючись за руки. Точніше, Соломія тримала подругу за руку, а Джессіка невпевнено йшла за течією. Їй ставало трошки легше жити з думкою, що завтра, а може і вже сьогодні, їй доведеться стикнутися з наслідками своєї непокори. Нейт буде мститися, вона точно це знала. Але, з тим, їй було приємно, що з'явилась бодай одна людина, яка простягла руку. Вона навіть говорила з нею, дивлячись прямо в очі! 
-Нічогенький такий спортзал у вас.. -абсолютно вражено промовила руда, та зі скрипом і різким відлуння  пробіжалась по різнокольоровій підлозі. -В моїх минулих школах спортзали були призлизно в сотню разів менші! -вона почала кружитись, розкинув руки і озираючись довкола. -До речі! Чого тут такий безлад?
-Тому що Пітер і Колін знайшли собі заняття цікавіше. 
-В них поганий смак. -Її захоплювали масштаби цієї кімнати і те, якими плавними, чистими хвилями, розходився тут звук. Стільки всього можна вигадати! Раніше, у своїх минулих школах, Соломія, як і будь який інший учень, просто мріяла прогуляти уроки заради того, щоб провести час в старих, але таких рідний спротзалах. А тут така велич, але ті дурні все одно обрали подивитись на забій! Просто обурливо.
-Ти сама напросилась, тож давай за роботу. 
Соломія бігала по спортзалу та штовгала м'ячі в бік Джессіки, яка збирала їх в купу. 
-То тут було якесь свято? 
-Спортивні змагання. 
-А наша школа часто перемагає? Я бачила багато нагород! 
-Ти прийшла прибирати, чи балакати? 
Дівчина бігала з одного кута до іншого і все роздивлялась. Їй дуже подобався аромат фарби, і, насправді, Соломія була неймовірно щаслива відчувати нарешті простий запах школи.
-Значить ці змагання ми не взяли? Що б тут не коїлось.. -дівчина подивилась на тренера та добро розсміялась. Грег, в свою чергу, засвистів, та сурово показав дівчині на обсяг роботи, який їм треба виконати. 
-Не будьте таким нудним, ми тільки позна..
Знову пролунав свисток. 
-Ви не можете ме..
Свист. 
-Оу, да годі! -роздратовано почала дівчина, але її знову перебив різкий звук. 
-Добре! -вона сердито подивилась на нього і, врешті, підійшла до подруги. 
-Гей, Джесс. -Соломія кинула їй легкий волейбольний м'яч, але Джессіка не встигла скоординуватись, та просто дала йому впасти.
-Ні, треба відбивати. Ти вмієш грати в волейбол? 
-Ну.. я грала в молодших класах. 
-Давай ще раз, спробуй знизу. -Руда легенько підкинула м'яч. Джессіка уважно стежила за його польотом, та дуже невпевнено, але дуже рівно, відбила подачу. 
-Ого! Це було круто. Накинь мені! Накинь. 
Баттон сором'язливо посміхнулась, та кинула м'яч. Соломія присіла, щоб відбити подачу вгору. М'яч злетів високо, гучно вдарився об підлогу поряд й підскочив знову.
-Давай, відбивай на мене! -Руда знову штовхнула м'яч подрузі. Джессіка підбігла до місця, куди він летів, і доволі незграбно відбила вбік. 
-Мій! -Крикнула перша і побігла в кінець спортзалу, намагаючись спіймати очима м'яч, але перечипилась через великий канат, та глухо впала на підлогу. 

Гуркіт від зіткнення змусив Грега, зайнятого збиранням матів і складанням їх в комору, визирнути. В нього на обличчі мимоволі проскочила посмішка, яка сама за себе говорила: "Я знав, що так буде". 
-Ну, тепер ти вже все спробувала, щоб нарешті братись за роботу? 
Джессіка злякалась. Вона біжала на тремиячих, побитих ногах до подруги, та звинувачувала себе у всьому, що сталось за сьогодні. 
-Мені так шкода! Як ти? Соломія!
-Мені здається, я зламала руку.. -вона заспокійливо посміхнулась до наляканої подруги, але промовила так, наче її горло завидо від болю. Дівчина застогнала, та трохи підвелась, тримаючи свою руку. -Ох боже.. 
Тепер прийшов час лякатись Грега. Він знав, що дівчата слабкі, і був певен, що новенька абсолютно точно зламала руку. Схвильований мозок почав прокручувати звук падіння, переконуючи чоловіка в тому, що дівчина впала дуже сильно, і що це було набагато гучніше, а може він навіть почув, як тріщить її рука.
Тренер пронісся по спортзалу, та присів поряд з дівчатами.
-Покажи свою руку! -Він хотів оглянути травму, але дівчина смикнулась від болю, тому чоловік схвильовано прибрав руки. 
Тоді Соломія розсміялась, та обережно тикнула Грега прямісінько в м'який живіт.
-Я думала, вам сподобається. 
-Ти що, взагалі головою не користуєшся? -Тренер закричав на школярку. Як їй взагалі в голову прийшла ця дурна ідея? Навіщо? 
-Хіба вам не подобаються побиті дівчата? 
-З чого ти взагалі це взяла? 
-Ви не дуже поспішали допомагати, коли ми з Джессікою були через стіну звідси. З трибун цікавіше спостерігати? -Очі Соломії полишили веселий вираз, тепер вони таїли в собі виклик. Вона підвелась. Чоловік теж піднявся. 
-Я вам ще й як допоміг! Чи мені у вікно стрибати? 
-Могли скористуватися дверима? 
-Дверима? 
Соломія підійшла до задніх дверей, біля яких впала, натиснула на ручку, і двері відчинились.
-Саме так. Дверима. 
-Слушна ідея. -Грег обережно, але дуже настирливо виштовхнув школярку за двері, та закрив їх. -Зможеш відкрити, зайдеш. 
Він перевів погляд на Джессіку.
-Ззовні вони не відкриваються. Коли побачив, що коїться, голова пішла оберти. Забув, що можна було вийти тут. Вибач. 
Дівчина схилила голову. Тепер, коли Соломія не поряд, вона почувалася невпевнено. Ще і тренер перед нею вибачається. За що? Це вона винна, а він дійсно врятував їх. Хоча міг проігнорувати. Очі школярки знову наповнились слізьми. 
-Дякую.. 

Пролунав дзвоник.