Кіт мене дери.

Грег Стінгер прокидався рано. Коли сонячні проміні ще не встигли прогнати залишки нічної прохолоди. Коли на траві була роса, а вулиці -тихі і такі самотні, наче весь світ представляє собою горор сімдесятих. 
Звісно, бували і дні, коли Грег хотів поспати подовше. Тоді він ліниво потягувався в ліжку, поки все тіло не почне боліти, а ковдра не почне важити як навала каміння. Та зазвичай він це робив після ночі в барі зі своїми друзями, які не відрізнядись один від одного настільки, що якби поліція попросила нас опізнати одного з них по опису:"Він доволі високий, трохи пухкенький, за тридцять років, з неохайним волоссям, стомленим поглядом та гучним, виразним голосом." -ми би не змогли розрізнити про кого саме з чоловіків йде мова. 
Сьогоднішній день був робочим, але залишки пива ще не встигли повністю покинути кров тренера. Хоч він і встав рано та, навіть, зробив зарядку, його тіло і голова, продовжували боліти після вихідних. 

"Подивимось" -важко сказав до себе Грег і, передбачаючи побачити хаос, відкрив дверцята до шкільного інвентарю. Важкий видих виразив усі слова, які крутились в голові, хоч він і знав, що все буде саме так. 
"Дурні діти".
Діти були ні до чого. Як, власне, і сам містер Стінгер. Бо стежити за інвентарем по догляду за шкільною ділянкою не входило в його обов'язки. Це була робота Доджа -шкільного садівника, справжнє ім'я якого, мабуть, ніхто і не знав. Він був худим чоловіком двадцятип'яти років, з довгим чорним волоссям та смуглястою шкірою. Щодо очей, їх теж ніхто не бачив, а ті, хто таки бачив, починав жаліти про це. Обличчя садівника було закрите довгими пасмами, а коли нестерпна спека все ж змушувала його зав'язати волосся на потилиці, чоловік одягав сонцезахисні окуляри. І тоді він починав виглядати як хіппі, що знає всі істини, і радо готовий поділитися. Додж був хорошим садівником, він один доглядав за шкільною територією, і добре розбирався у рослинах. Але погано ставився до речей, тому і запихував все у невелике приміщення, як впаде. Грег мав з ним приятельські стосунки і, здавалось, знає більше, ніж інші. Тому брав на себе цю нелегку частину з фасуванням інвентарю, хоч і продовжував наполягати на тому, щоб садівник виконунвав свою роботу до кінця. Ну і частково тому, що комора була поряд зі спортзалом та виходом на стадіон, а хаотично розкидані граблі та інші гострі предмети могли нашкодити необачним школярам. 
"Ну ні, не сьогодні" -подумав тренер, набрав повні долоні холодної води з-під крану старих вуличних раковин, протер своє обличчя, щоб трошки зняти набряк у голові, та пішов у школу, роблячи великий крюк, бо задні двері спортзалу легко відкривались зсередини, і майже ніколи -ззовні. 

Садівник знову загубився десь у школі. Коли таке траплялось, ніхто не знав, де його шукати. Хоча про що мова, якщо більшість навіть не знали про його існування. Грег не мав сил, щоб продовжувати свої недовгі пошуки, тому він зупинився біля вікна, де до нього підійшла вчителька музики і зав'язала ненав'язливу розмову. Жінка була приємною, приблизно одного віку з тренером і, здається, у всій школі тільки вона одна по-справжньому любила дітей. І, як ви зрозуміли, містера Стінгера. Пані Вільямс добро ставилася до всіх. Вона носила на грудях хрестик та вірила, що чоловік перед нею -саме той, хто потрібен для створення щасливої сім'ї. 
-В нас буде виступ, і я можу вам по-секретику сказати, які пісні будуть виконувати мої діточки. -з благословенною посмішкою говорила вона. 
-Мені поки вистачає дитячого галасу, міс Вільямс. -пожартував у відповідь Грег. 
-То ваші тренування проходять не дуже? 
-Якби ж я мав стільки терпіння і любові, як ви. Дурні не можуть навіть коло пробігти, про змагання я навіть говорити не буду. -Тренер казав легко, не очікуючи, що жінка зрозуміє всі тонкощі його роботи. Просто, щоб підтримати розмову.
-Та що ви, містер Стінгер! До дітей треба добро ставитись і вони вас приємно здивують. Ще повно часу, щоб підготуватись, я в вас вірю! -очі Наталі спалахнули материнським теплом і склалось враження, що вона дійсно турбується спортивними успіхами школярів, хоча особисто не знала жодного з них. 
-Авжеж, я цим довбням спуску не дам! 
Дзвоник закінчив їхню розмову, і пані Вільямс повернулась до свого кабінету, а Грег пішов до спортзалу, щоб перевірити наявність Доджа під трибунами. 
"Я ж замкнув комору? Та точно замкнув." -сумніви підкрались, коли він не знайшов садівника у спортзалі та згадав, навіщо взагалі його шукав. Так завжди було. Грег переконував себе, що зробив все правильно, хоча його впевненість трималась лише на тонкій надії. Чоловік піднявся на найвищу сходинку, та визирнув у вікно. 
"Кіт мене дери."
Вже оминаючи школу під жахливим натиском сонця, він згадав, що можна було вийти через спортзал, але повертатись було пізно. Тренер, хоч і був, власне, тренером, зовсім неохоче займався спортом сам. Йому більше до душі було щось спокійне, як от гольф, або пінпонг. Або, мабуть, просто приставка, пиво, та Фіфа. Бо так приємно, коли за тебе бігає хтось. І так неприємно, коли ти біжиш сам -починаєш відчувати всі тяготи життя спортсменів, обливаєшся потом, ледве тримаєш очі розплющеними, а тіло нестерпно болить. Ще й нудить! 
"Ні, реально нудить!"-Притискаючи кулак до рота, Грег зупинився під деревом подалі від стежки, та намагався стримати сніданок там, де йому місце. "От лайнюк, це тобі за біганину" -Тренер повісив на Доджа провину, та зі спокійним серцем випустив вміст шлунку. Що ж! Принаймні, йому стало трошки легше дихати і він побіг далі. 

Нарешті стомлені ноги донесли чоловіка до комори, де він зупинився у тіні, ледве тримаючись на ногах, та побачив тих, кого і очікував побачити. Трійка стояла під сонцем і не помічала присутності вчителя. "Хто її вже так прикрасив?"-подумав собі Грег. Та не це хвилювало його насправді, бо Крісті не була найприємнішою особою, будь що могло статися. І ось сталося, що не могло не насмішити тренера, хоча він все ще був збентежений відсутністю Нейтана. Хлопця немає поряд, а це значить, що він там, куди дивляться інші, і він там не один. 
Грег витер з лоба краплі поту, заповнив легені повітрям, та з усієї сили дмухнув у свисток. Різкий звук, наче розпечений ніж, прорізав повітря. Він подіяв на Пітера і Коліна, як холодна вода на котів. Вони зірвалися з місця, та швидко побігли до стадіону, тягнучи за собою подругу. 
"На тренуваннях би вони так бігали, паскудники." 
Тренер не очікував, що Нейт втече. Цей хлопак ніколи не тікав, і весь час створював всім довкола проблеми. Тому чоловік сам пішов до баків, куди і дивилась трійця. Він очікував побачити хлоп'ячу бійку, бо вони часто тут билися. За щось, чи просто. Щоб відстояти свою дурнувату честь, чи щоб провчити когось, чи просто тому, що хочеться бійки. 
-Нейтан, чому ти завжди як заноза в дупі? Хто на цей раз схопив тебе за яйця? Дай-но вгадаю.. -він не договорив, бо побачив не те, на що сподівався. Взагалі. Тобто, тренер звісно знав, що підліток не має особливих моральних принципів, але щоб замахуватись палицею на двох дівчат? Це вже занадто. Хлопець злякався лише на мить, як побачив вчителя, але погляд його швидко став злим. Та Нейт все одно не встиг нічого сказати, ніяк відмазатись зв'язками та банківським рахунком, як Грег вибив палицю з його рук, схопив хлопця за шиворіт, та сталевою рукою відкинув підлітка під сонце. Наче проміні повинні були повернути йому людську подобу. 
-Нейтан, якщо я тебе тут побачу ще хочаб один єдиний раз, ти будеш говорити з поліцією. 
Хлопець мовчки піднявся на ноги, відтряхнув зчісане коліно, та злобно пішов геть. 
Це було єдиним, що змушувало до цього співчувати підлітку. Він вмів програвати. Хоча сам Нейт не назвав би це програшем, а, скоріше, тактичним відступом, він знав, коли зупинитися. Завжди. 
"То що цього разу трапилось?" -подумав собі тренер, та повернувся до дівчат добрим і бадьорим. 
-Ви всі цілі? Вставай, можеш іти? Ну і дісталось же тобі. -тренер обережно допоміг встати, і Джессіка тихо, тримтячим голосом, подякувала йому. 
Соломія впізнала чоловіка з вікна, і була дещо здивована. "Він вчитель? Чого від нього несе ригачками? Ну і вигляд.. наче це його побили." 
-Ви би встигли ще декілька кіл пробігти. -саркастично промовила вона. Дівчина подивилась на Джессіку, яка тихо плакала, обійнявши себе руками. 
-Я Соломія, приємно познайомитись. 
Насправді, не приємно. Панночка Чорновіл не знала, що тут трапилось, але їй було огидно від думки, що ця школярка, яку б'ють, просто терпить подібне ставлення. Тобто. А що їй втрачати? Але жаль взяв гору, і вона вирішила зробити перший крок.-Та годі, мені мало голову не рознесли через тебе. Я заслуговую хоча б знати твоє ім'я. -Вона трошки нахилилась, щоб подивитись в очі, але та ще більше опустила голову. 
-Д..Джессіка Баттон.. -ледве чутно промовила дівчинка. 
-Оо, ну що ж, будемо знайомі, Джессіко Баттон! -Соломія обережно, але дуже нав'язливо, вихопила її долонь і потиснула руку. 
-Я гадав, що ви подруги. Познайомились і добре, а тепер треба вас відвести до медпункту. -Жваво проговорив Грег, запрошуючи дівчат йти за ним. 
-Вам теж не завадить. -руда все ще з недовірою відносилась до чоловіка, хоча погляд в нього був добрим. Справді добрим. 
-Я так виглядаю, бо пройшов усі кола пекла, щоб врятувати ваші дупи. Будь хоч трошки вдячною. 
-Ви праві, вибачте. Довлі героїчно було з вашого боку стояти і спостерігати за побиттям з вікна.
-Я хоча би не додумався йти з палицею на ведмедя. -Грег відповідав так само саркастично, як і Соломія. 
-Ага. І прийшли зі свистком. -різко додала дівчина, і вже потім зрозуміла, що проти ведмедя це був би дійсно дієвий спосіб. Але Нейтан -людина. 
-І все одно впорався краще, за тебе. -Трохи роздратовано сказав тренер. 
-Вибачте! -нарешті голос Джессіки прорізався крізь суперечливі голоси і її почули, хоча вона весь шлях намагалась втрутитись в розмову. Соломія та Грег поглянули на дівчину, та тихо чекали. Тренер мовчав, боявся не почути, що вона скаже, а руда і до того чула, що її нова подруга щось бурмоче собі під ніс, але просто ігнорувала це. 
Врешті, новенька не витримала тиші, і запитала сама:
-Щось трапилось? Тобі боляче йти? -Її голос завжди звучав добро, хоч дівчина і відчувала презирство. Проте, їй було шкода Джессіку, побиту і невпевнену, яка йшла позаду, та трималась руками за живіт. 
-Н..Ні, я ..п..сто.. 
-Знаєш, нам буде легше тебе почути, якщо ти будеш говорити до нас, а не до землі. -додала школярка.
-Я.. м..ні.. 
-Та годі, Джесс. Я і містер ..-вона перевела очі на чоловіка. 
-Грег. -швидко представився тренер, і вони награно посміхнулись один одному, потискаючи руки.
-Я і містер Грег точно тебе не скривдимо. Хіба ми після такого не зобов'язані стати друзями? 
Баттон була налякана. Не тим, що ці люди можуть її образити чи висміяти, а тим, що вони втечуть. Як і всі. Колись в неї вже були друзі. Або ті, хто так себе називав. Перші її друзі відвернулись, коли батьки дівчини загинули, і її взяла до себе біла пара. Хоча Джессіка любила цю родину найщирішою любов'ю, їй було соромно за те, що вони інші. Що вона -інша. Потім її друзями стали однолітки в середній школі. Вони були грубі, місцями жорстокі, але юна панночка Баттон радо купувала їхню прихильність домашніми завданнями та різного роду послугами, аж доки над нею не почали відверто знущатися. Тоді всі, хто голосно і весело кричав про дружбу, відвернулись від дівчинки, залишивши її одну з усіма проблемами цього світу. 
Ну, тобто, звісно вона мріяла про дружбу, але думати про неї, і дружити -це зовсім різні речі! Тепер все стане тільки гірше, тепер Нейт і зграя ніколи від неї не відчепляться. А вони -ці двоє, що говорять зараз про дружбу, просто залишать її на самоті. Знову. 
-Я.. -вона трошки підняла голову. 
Соломія зробила глибокий видих, наче нарешті прийняла ситуацію такою, яка вона є, і полізла до кишені свого рюкзака. Вона дістала звідти вишиту квітками хустинку, підійшла до Джессіки, обережно підняла її голову м'якими долонями, та протерла пильні, заплакані щоки.
-Можеш залишити собі. Треба обробити твої рани, інакше лице завтра синім буде. -Вона співчутливо промовила ці слова, і ніжно подивилась на нову подругу.
-Не треба в медпункт.. -благаючи промовила Баттон. 
-Що значить не треба? Ти бачила себе? Та над м'ясом так не знущаються, коли роблять відбивну!-Втрутився в дівочу ідилію тренер. Він більше знався на хлопцях і погано розумів, як ставитись до дівчат. Тим паче, в такій ситуації. Але що він знав напевно -так це те, що рани треба обробити.
Соломія була здивована. Ті слова, з якими він звертався до Нейта, були грубі, а ці тим паче! Невже він не чув про професійну етику? Дівчина трохи штовхнула Грега, і незадовільно подивилась на нього. 
-Але щось таки треба зробити, бо буде гірше, якщо закрити на це очі. -Співчутливо промовила до Джессіки новенька, намагаючись вмовити її піти до лікаря. 
-Ні.. не треба. Я не хочу, щоб моїм батькам.. -вона затихла, стримуючи сльози. Баттон дуже любила своїх батьків, але вона ненавиділа, коли вони хвилювались за неї і, тим паче, з'являлись на людях. Їй здавалось, наче всі дивляться на них з жалем, та сміються над нею. "Вони заслуговують на кращу дитину, ніж ти, Джессіко Баттон." 
-Що ж, в мене є бинт та мазь.. може у містера Грега знайдеться пластир? -дівчина перевела прохаючий погляд на тренера, і той погодився. В решті, дівчата розуміють одна одну краще. 
-Тоді давайте в мій кабінет. Наврядчи ти сьогодні вже підеш на уроки.