Сміх та й годі

Шкільний дзвоник повернув обурену Соломію до реальності. Вона сиділа за столом прямісінько навпроти директора і тупила погляд, а поряд з дівчиною стояв містер Хайнз. Ще один чоловік передивлявся опекунський дозвіл, відпочиваючи на роскішному, шкіряному дивані. Біля містера Фінча, зосереджено і роздратовано, стояла Олівія Адамс, яка вже з двадцять хвилин як кидала оцінюючий погляд то на школярку, то на її документи з минулих шкіл. Сама Соломія знати не знала, хто така ця Олівія, але, напевно, дуже важлива особа, раз директор, як і всі в цьому кабінеті, тихо чекали на її вирок. 
Вочевидь, містер Хайнз був збентежений тривалістю зібрання. Він поділяв неприязнь Соломії до цієї жінки, але поводив себе дуже стримано, навідміну від дівчини. 
І хоча вона не робила нічого, щоб змусило їх відмовити в зарахуванні до школи звичайного підлітка, тут був зовсім інший випадок! З огляду на це, вони, а саме, три дорослі людини, накинулись на панночку Чорновіл з неприємними допитами, наче збирались довірити їй всі свої статки. Це і обурювало її. Хіба вона схожа на неврівноважену? Навіть справка від лікаря є, ви ж все бачили! Тому, на гострі запитання, вона давала не менш гострі відповіді, а коли її зовсім вже заносило, вчитель біології дівставав свою руку з кишені штанів та ніжно клав на плече дівчини, і вона, роздрадована, підкорювалась його мовчазному проханню. 
Містер Хайнз зробив ковток води. 
-Що скажете, Олівіє? Я вважаю, немає нічого, щоб змусило нас відмовити. -спокійно сказав вчитель, і поставив келих на стіл. Адамс знала, що рішення вже прийняте, але їй подобалось наганяти важку атмосферу на дітей, яких вона сама вважала поганими. А ця дитина ще й мала наглість дивитись їй прямо в очі. Холодно і впевнено, так, наче дівчисько зовсім не розуміє, хто тут головний. Тому, приховуючи свій гнів, жінка намагалась якомога довше протримати цю непотрібну напругу. 
-Мм. Так. Гадаю, з цим все добре. - невдоволено протягуючи кожне слово, вона нарешті сказала своє рішення, і поклала вимучені папери на стіл.
-От і добре! -Живо додав містер Фінч, встаючи зі свого королівського крісла. Воно насправді таким не було, але коштовало би точно королівських грошей. Взагалі, всі меблі в цьому кабінеті, як і сам кабінет, мали дуже роскішний вигляд. Хоча сама школа була доволі сучасною, а стиль її мало чим відрізнявся від будь якого іншого навчального закладу, цей кабінет виходив за всі рамки. Повітря тут наче було пропитане коньяком та дорогою бумагою, високі, під саму стелю, шафи тихо таїли в собі старовинні першовидання якихось товстезних книг. У стола була, звісно, не менша історія, ніж у всього, що жило за цими дверима. Він, великий, міцний, з вирізбленми драконами, що обплітали всю стільницю, та зустрічались в бою з обох боків, стояв майже посередині невеликого кабінету. Вікна були просторі, з дерев'яною рамою, розбитою на багато маленьких прямокутників. А на горі величався красивий вітраж, який запускав у кімнату різнокольорове проміння. Друге вікно, біля директора, було закрите довгими фіранками з товстої тканини. Але в кабінеті все одно було світло.
-Тоді ви, Соломіє, можете йти. Заберете всі документи після другого уроку. А поки, можете оглянути вашу нову школу. Вітаю зі вступом. 
Школярка натягнула посмішку на своє обличчя, подякувала, та вийшла з кабінету. 

Тільки-но двері за спиною зачинились, вона глибоко видохнула, та потянулась у весь зріст. Ноги сильно заклякли від довгого сидіння, тому йти було важко, не кажучи вже про те, що треба буде долати сходи. Дівчина сперлась на стіну і чекала, поки кров не вгамується в її венах. 
Двері кабінету знову відчинились.
-Дуже добре. Бажаю всім успіхів, панове. -спішно прощався з усіма містер Хайнз. Він зачинив двері, і побачив за ними школярку. 
-Вітаю зі вступом, міс. Чого ви стоїте під дверима? 
-Не відчуваю ніг. А як ваші? -добро посміхнулась у відповідь Соломія, хоч все ще не відпустила злість за надмірність тих людей.
-Звикли. Ходімо. Не варто вам було так радикально реагувати на їхні запитання, треба бути стриманішою у присутності дорослих.
Дівчина йшла позаду, та дивилась на красиву спину містера Хайнза. Їй мало подобалось те, що він казав. Звісно, вона розуміла,що моментами була трохи емоційнішою, ніж слід, але сил на те, щоб змовчати, Соломія просто не мала сил, а тепер ще і вислуховувати за те, що захищала себе. Проте, зовнішність вчителя чимось чіпляла школярку, тому вона закривала очі на непрошене повчання.
-Ця Олівія Адамс доволі красива, хоч і нестерпна. І фігура в неї що треба. Цікаво, яким спортом вона займається?
Чоловік знав, що розмова неприємна для новенької, але така різка зміна діалогу його трохи збентежила:
-Може, вона дійсно була прямою в деяких питаннях, але не треба провокувати її. Представники освітньої системи мають більше влади, ніж ви собі думаєте. Олівія могла відмінити ваш вступ.
-Мені здається, що це теніс. Хоча видів спорту так багато. Може вона просто відвідує спортзал? Або танцює на пілоні, це їй більше підходить. -весело продовжила своє дівчина. -А ви займаєтесь спортом? 
-Не варто говорити про людей за їхніми спинами, пані Соломіє. -Строго сказав вчитель. Він був схвильований тим, що дівчина дозволяє собі подібні судження в його присутності. 
-То мені краще запитати в неї особисто? -розсміялась школярка, рівняючись зі своїм куратором.
-Ні. Цього теж робити не варто. -Її прямолінійність змусила Хайнза зовсім розгубитись,і хоч він цього не видавав, думки блукали в сумнівах за прийняте рішення бути її наставником.
-У вас зараз урок, містер Хайнз? -Соломія не розуміла, як її слова вплинули на вчителя, але вона хвилювалась через те, що він йшов дуже повільно заради її втомлених ніг, хоча ще хвилиною тому вибігав з кабінету, наче запізнюється. Тому дівчина вирішила більше не навантажувати його своєю присутністю.
-Так. В мене зараз тест, я вимушений вас покинути. Зустрінемось після другого уроку біля кабінету директора.
-Добре! Хай щастить на уроці!
-І ще. Вам варто відвідувати шкільного психолога, Соломіє. Принаймні, перші три тижні навчання. 

Шкільний дзвоник знову прогримів, але, на цей раз, йому не вдалось витягти дівчину з обурливих думок. Вона була розгублена і збентежена. Ці старі довбні знали, що їй прийшлось пережити, якими дорогами пройтись, щоб добратися сюди. Але в них не знайшлось не те що співчуття, навіть звичайного розуміння. А тепер, в додаток до тих принизливих допитів, їй ще треба буде ходити до якогось ідіота, який запевнить їх, далеких від реального життя, що вона -Соломія- нікому не зашкодить. Сміх та й годі.
Діти спішно розбіжались по своїм кабінетам і, поступово, гучний і веселий галас стих. Дівчина, занурена в думки, вийшла зі школи під пекельне сонце, провела пальцями по чорному чокеру, на якому бісером було обережно вишито червоні, мов кров, маки, які тереном обплітали шию . "Нічого робити. Така ситуація, треба підлаштовуватись." -подумала вона, зробила глибокий вдих, такий само, але повільніший, видих, та пішла за школу, де був єдиний закуток тіні. 

Шкільна територія була велика і зелена, огорожена високим парканом, що рівною цеглою вростав в землю, і злітав до неба кованими геральдичними ліліями, а поміж обережних доріжок, які поєднували собою всі будови, росли старі, красиві дерева. 
Зараз, коли людей тут було не зустріти, повітря пахло травою та квітами, заспокоювало ніжним, прохолодним вітром гарячу дівочу голову. Прискорене серцебиття уповільнювалось, різкі думки обережно згладжували неприємні кути. Аж раптом цю ідилію порушили віддалені голоси. Соломія не хотіла туди йти, але слова, які вона змогла розібрати, звучали дуже погрозливо. "Може, сюди забрів якийсь собака? Підлітки жорстокі.." -схвильовано подумала вона та пішла на звук. Дівчина оминула великий стадіон, розташований на схилі, та зайшла за спортзал. Там були розсташовані вуличні раковини, та садівничий інвентар. А трохи далі, звідки і лунали крики, стояли великі сміттєві баки, які закривали всю картину.
Дівчина зробила глибокий вдих, намагаючись з повітрям вдихнути і мужність в своє тримтяче тіло. Вона взяла палицю від зламаних грабель, закинула голову догори, та, на мить, побачила неясний силует у вікні спортзалу. Чоловік був високо, тому вона мало що змогла розгледіти. Тим паче, він кудись швидко пішов. 

Школярка наважила, обійшла баки, та дуже здивувалась від побаченого. По-перше, підлітків було четверо, а не двоє, як вона думала по голосам, по-друге, знущались вони не над собакою, а над іншою дівчиною, що сиділа під стіною на асфальті, та закривала голову руками, і, по-третє, якого біса той чолов'яга з вікна просто витріщався на все це? 
-О так.. ви мене вразили. -ситуація явно не була під кронтролем, як очікувалось, а абсурдність останніх двох пунктів так дратувала, що вона, втомлена, не змогла видати ніяку реакцію, крім як просто розсміятись. 
Вистава завмерла. Актори, чи то здивовані раптовим поповненням, чи то від страху, що їх спіймають, зупинились.
Соломія дивилась на них легко, невимушено. З огидою та жалем, співчуваючи і, в той же момент, ненавидячи кожного з них: хлопців, які стояли збоку та курили, дівчину, що схилилась над іншою та тримала її за чорні, пухнасті пасма, і, власне, ту, що сиділа на побитому асфальті та ковтала всі сльози і весь біль.
-Ти хто? -перелякано запитав один із хлопців, який стояв збоку та, як виявила по голосу руда, підказував ідеї для знущань.
-Заспокойся, Піт! -засміявся Нейт, викидаючи недопалок на землю. Він випрямився, та привітливо посміхнувся, побачивши палицю в руках дівчини. -Хочеш приєднатись? 
Соломія сміялась добро, весело. Їй важко було зрозуміти, чи справді це все відбувається, чи, може, вони просто придурюються, щоб перевірити, чи гідна вона називатись людиною. "Гідна.": 
-Так, дуже! -голос її звучав без крихти іронії, чисто, дзвінко, наче розмовляє з найліпшими друзями. 
-Нейт, хай йде звідси, Баттон мою домашку не виконала, а тепер я ще і на урок через неї не потраплю. -Висока білявка з довгим, рівним волоссям, зав'язаним у хвіст, точно не хотіла ділитись своєю втіхою. Вона вороже дивилась на дівчину, яка йшла так, наче їй і не потрібен був дозвіл.
-Та годі, мала, хай порозважається трохи. -він запалив другу цигарку і став біля інших хлопців, які зі сміхом заохочували новеньку.
Джессіка не підіймала заплаканих очей, вона боялась навіть поворухнутись. "Треба просто перечекати, нічого поганого не трапиться. Більше нічого поганого."-повторювала собі подумки дівчина, стискаючи голову все сильніше. А сльози так і котились по її подряпаних щоках, припікали рани. Вона сиділа, слухаючи наближення легких кроків, вже готова прийняти черговий біль. Але, замість цього, прямісінько над її головою, розганяючи зі свистом вітер, пронеслась палиця і врізалась з жахливим, металево-гучним звуком у сміттєвий бак. Глуха вібрація на мить застигла в повітрі, пройшлась по залитій бетоном землі. Непомітним тремтінням розповзлась по тілу школярки і розчинилась десь вглибині її розгублених думок. Спалах вирвав її серце, викинув кудись далеко, і вона, налякана настільки, що вже не відчувала страху, підвела, в решті-решт, голову.
-Бляха! Ти в своєму розумі? -Крістін відпустила чорні пасма, та відскочила від новенької. Палиця пролетіла прямісінько перед її обличчям, ніжно лоскочучи своїм вітерцем збліднілі щоки та довгі вії.
-Ой, мені так шкода! -співчутливо вимовила Соломія, розминаючи руки для другого замаху. -Я давно не практикувалась, а ця штука просто вислизає з рук..!
-Воу! -розсміявся Нейтан. -Давай краще руками, нам не треба, щоб ти покалічила когось. -Він збирався підійти, щоб забрати палицю, але дівчина розправила плечі і стала рівно, обличчям до них і спиною до тієї, яка нарешті бачила своїх кривдників. Очі Джессіки були широко розплющені, по венам з неймовірною швидкістю біжала гаряча кров, просочувалась крізь маленькі подряпини, наливалась синіми відтінками на побитому тілі. Серце її билось в розслаблених руках, що лежали на колінах, в животі, який крутило від неочікуваності, в голові, яка зовсім не розуміла, що відчувати тепер. Тепер, коли вона нарешті бачить Нейта, красивого і жорстокого, і такого ..враженого? Крісті, яку трусить, мов скаженого собаку, і двох блазнів -Пітера і Коліна, які заливаються сміхом переможців, хоча ще не перемогли. Але переможуть. 
-Я би не хотіла бруднити руки. -весела посмішка ніяк не в'язалась з ситуацією, в якій опинились дівчата, і Нейт не міг усвідомити, чого вона взагалі поводить себе так, наче сильніша за них. Його дратувала пихатість школярки і відсутність поваги. Чому вона стоїть там, біля сміття? Невже вважає, що краща за нього?
-От і добре, подохнеш, як і ця шалава! -Білявка дихала чистим гнівом. Вона готова була пробачити випадковість, на перший раз, але зрозумівши, що на неї здійснили напад, ледве не зачіпивши обличчя, впала в лють. Крісті кинулась у бій, та не встигла вона і п'яти кроків зробити, як ноги її перечепились через палицю, і вона стрімко полетіла, вдарившись плечем об сміттєвий бак. 
Соломія не хотіла нікому шкодити, тим паче, що вона не могла цього зробити і при бажанні, а розуміння ситуації тільки більше посилювало холодний страх, який розростався в грудях. Дівчина не змогла побитись з білявкою, чи, навіть, відштовхнути її, бо була менша зростом, а в тілі ледве знаходились сили, щоб тримати себе та цю дерев'яну палицю. Тому, коли Крістін кинулась в бій, школярка тільки і змогла, що присісти, та збити свою супротивницю з ніг. "Підлий прийом, але маємо, що маємо" -подумала вона.
Двоє хлопців, які до того підбадьорювали дівчат, та радісно сміялись в очікуманні доброї жіночої бійки, замовкли від глухого звуку. Їхній настрій став менш веселим, і більш наляканим. 
-Ото зараз буде.. -трохи збентежено сказав своєму другові Колін.
-Взагалі то, я хочу дружити! -швидко додала руда, підіймаючи палицю обома руками над головою, наче визнавала себе переможеною. 
Злість Нейтана перейшла в сміх. Дружити? Після того, як побила мою дівчину, вона хоче дружити! В голові не вкладалось, що з цією новенькою не так, і чому її дії настільки суперечать словам. Бо всі бачать, що дружити ти не хочеш, то чому стоїш прямо та добро посміхаєшся, пропонуючи дружбу? Нейт сміявся, поки Крісті, повільно підіймалась. Їй було соромно програти отак швидко, і від цього вона ставала ще лютішою. 
-Мала, тобі треба до лікаря. Хай хлопці відведуть. -Сказав білявий, хапаючи її за руку, і повільно, але грубо, відтягуючи до друзів. -Тут я розберусь. -закінчив він. В очах його зник будь який натяк на сміх, а обличчя стало суворим. Але все ще не злим.
-Нейт, я це так не залишу! 
-Іди. -сухо сказав він, не відриваючи погляд від новенької. 
Хлопці співчутливо поклали дівчині руки на плечі, та відвели її на декілька метрів. Вони знали, що характер не дасть Крісті просто піти, тому, щоб не провокувати зайвий раз ні її, ні Нейта, вони зупинились на невеликів відстані під сонцем, та чекали. 
-Дружити? Ти повинна усвідомити дещо, моя мила. Ніхто. Ніхто на мене не нападає. -він повільно підходив до Соломії. 
-О, звісно, любий. Я і не хотіла кривдити вас! -вона взагалі не змінювала тон. Говорила весело, по-доброму. І, головне, протянула йому палицю. -Можеш забрати. 
Нейтан пом'якшав. Новенька підкорюється, а отже, визнає його. В неї цікавий характер, з такою точно не знудьгуєш.
-Вона моя. -Підліток зупинився, взяв палицю та вказав напрямок. Соломія глянула впівоберта, та вперше зустрілась очима з Баттон. "І дійсно, побита, як собака"-відразливо подумала вона, та швидко відвернулась назад.
-Поганенький з тебе хлопець, якщо даєш знущатися над своєю дівчиною. 
-Не жартуй так. -злістно сказав він, та перевів палицю до шиї новенької. -Вона не моя дівчина, вона належить мені. -роз'яснив він.
-Ні, наврядчи. -Соломія сказала це так легко і сумно, наче він ідіот і не розуміє ну зовсім вже очевидного. Вона відсунула палицю вбік одним пальцем, та зробила крок назустріч. 
-А ти своє життя не дорого оцінюєш, як я бачу. -очі хлопця сповнились презирства. Хоч йому і було цікаво, чим би закінчилась ця вистава, він не міг проковтнути її нахабність.
-Не люблю, коли тягнуть інтригу, милий. Що ти зробиш? Задушиш мене? -її ніжні пальці обвили руку хлопця, а очі з чистою цікавістю дивились прямо на нього. -Чи, може, вдариш? - дівчина перевела погляд на палицю, спускаючись доторками до неї. 
Нейтан був збентежений. "Чому вона не боїться? Вона просто не знає, що я можу? Не знає, що я на це здатен? То я доведу."
Він відштовхнув новеньку, та сам відійшов на два кроки. 
-Ти думаєш, я жартую? Це твій останній день, люба.