Джессіка Баттон

Як багато подій може вміститись в один день?  
Сонце сходить, і кожна людина починає своє маленьке життя. І всі ці мільярди маленьких життів стикаються зі своїми маленькими страхами, вирішують свої маленькі проблеми. Народжуються маленькими і вмирають такими само.  Всього лише за один маленький день. 

Джессіка Баттон не вела відлік часу, бо не мала в цьому потреби. Навіщо рахувати дні, коли все твоє життя, як суцільна темрява? 
Вона повільно йшла до школи і дивилась собі під ноги. Напевно, світ розколовся би надвоє, підніми дівчина очі. Не дай боже, ще зустрінеться з кимось поглядом! Чужі очі знімуть з неї ніжну шоколадну шкіру, витягнуть юну, пошматовану душу, і будуть дивитись на неї. Уважно. Презирливо. Бо вони все знають. 
"Джессіка Баттон, ти гірша за інших." 

Шкільний двір, як і завжди, був наповнений сміхом. Він виглядав, як цирк. Школярка ніколи цього не любила. Така фальшива картинка, наче отам, за парканом, ховається режисер з цілою знімальною командою, а всі в школі -актори, які майстерно відіграють щасливі юнацькі будні. І тільки ти, Джессіка Баттон, псуєш кадр. Тільки ти не справляєшся зі своєю роллю. 
Ти. І... та дівчина? 

Серпневе сонце випалювало асфальт, розмивало гаряче повітря. Але вона чітко бачила маленьку, розгублену дівчину, яка стояла і спостерігала за всім, що коїлось на території школи. На мить, Джессіка подумала, що та рудоволоса теж це бачить. Всю цю наіграну радість і дурний, безпідставний сміх. Вона, та школярка, точно знає, що за стінами цієї школи підлітки знімають свої маски і оголяють довгі, гострі пазурі.  
"Вона не така.. мабуть, мені варто підійти? Я не бачила її тут. Може, дійсно новенька?" -такі страшні, але такі захоплюючі думки були в панночки Баттон. Все її тіло заклякло від напруги, і вона, звісно, знала, що нікуди не піде, ні з ким не заговорить. Але на мить, хоча б на одну мить, дайте їй помріяти. 

Раптовий, сильний поштовх, вибив Джессіку з фантазій. 
-З дороги, страшило! -крикнув високий, красивий хлопець, коли пробігав зі своїми друзями повз. 
Вона добре їх знала. Ці собаки ніколи від неї не відчепляться. Тому що вона страшна, тому що вона товста. Навіть її широкі, жорсткі джинси, та довге, сіре худі, не могли скрити жахливі форми. А чорне, пухнасте волосся, в різні боки розвіював дурний вітер. 
"Ну молодець, Джессіко, могла б ще посередині дороги стати. Ти ж так любиш заважати людям." -презирливо подумала про себе школярка, поправляючи трохи покосившийся від удару рюкзак. Треба було йти до школи, але, перш ніж повністю повернутися до реальності, вона хотіла помріяти ще трошки. Кому від цього погано? Дівчина подивилась на новеньку знову, але та більше не здавалась їй інакшою. Вона стала такою, як і всі. Фальшиво доброю, фальшиво щасливою. 
Легкий біль з присмаком зради вколов серце Джессіки. "Джеймс. Якби вона знала, що ти за людина така, чи стала би так ніжно посміхатись до тебе?" -сумно подумала школярка. Вона добре розуміла, що в її образах немає сенсу. І що та руденька, яка змогла навіяти, хоч і коротку, але таку теплу, фантазію, навіть не зверне на неї увагу. А ще гірше -якщо зверне. Як нестерпно буде виносити на собі призирливий погляд від тієї, що на цілу хвилину стала її подругою. "На сьогодні вистачить цієї дурні, треба йти до школи. Напевно, містер Хайнз знову попросить мене про допомогу." 

Вчитель завжди підіймав дівчині настрій. Він був добрий, уважний. Ніколи не кричав на неї, та часто просив про маленькі послуги. Джессіка, звісно, не вважала їх відносини дружбою, бо відчувала презирство і в його погляді, а їхні рідкі розмови в пустому кабінеті звучали вимушено. Тому вона, збентежена, ніколи не розвивала тему, а давала лише короткі, сором'язливі відповіді. Проте, це не заважало їй по-своєму любити містера Хайнза. Він рятував її від жахливо довгих перерв, втішав сильним, спокійним голосом, розповідаючи про перелік обладнання, тести, чи, навіть, про щось, що не відносилось ні до біології, ні до школи, а кабінет його ставав для дівчини маленьким укриттям, бо ніхто і ніколи не наважиться зайти сюди без дозволу вчителя. 
Тому пані Баттон намагалась якомога тихше прослизнути в широкий коридор, тінню інших дійти до своєї шафки, відчинити ці нестерпні, обурливо гучні дверцята, і взяти все, що їй могло би знадобитись на уроці англійської. Після чого вона не піде -побіжить, до містера Хайнза.  

Дівчині не довелось зачиняти дверцята. Це зробив Нейт. Зробив різко, гучно. Гучніше, ніж будь що в цьому переповненому коридорі, з такою неймовірною силою що, здавалося, людина взагалі не повинна нею володіти. 
Джессіка перестала існувати. Знову її думки зникли, а тілом заволоділа огида і страх. Вона втиснулась в холодні металеві шафки, притискаючи до грудей свої речі. Очі дивились вниз. Якщо подумати, чи бачила вона хоч раз його обличчя зблизу? Ніколи.
-Як справи, красуне? - він почав розмову. Нейт був одним із тих хлопців з собачої зграї. І він ніколи не полишав можливості нагадати про себе. Блакитні очі, біляве волосся з невеликим чубом, і типово красиве обличчя. Він подобався багатьом дівчатам і часто цим користувався. Баттон ненавиділа його, але ще більше вона ненавиділа себе. Бо кожного разу, коли Нейтан її отак притискав, вона не могла і ворухнутися, хоча більше всього на світі їй хотілось відштовхнути його і втекти. Втекти до містера Хайнза. Він допоможе, заспокоїть, розкаже про мікроскопи, чи про плутанину робочих звітів. Про будь що взагалі, аби тільки почути його голос. 
-Не хвилюйся так, я просто хотів попросити про послугу, ти ж не відмовиш другові? -глумливо-ніжно сказав хлопчина та нахилився ближче до школярки. -Ти мені дуже допоможеш, якщо зробиш це для моєї дівчини на другий урок. Дякую. -Він поцілував повітря поряд з її вухом, віддав блокнот, та пішов геть. 

Життя повільно поверталось, розтікаючись по артеріях. Змушувало ноги знову відчувати землю під ними. Джессіка не могла заплакати, хоч і була смертельно наляканою. Треба просто це зробити, і її ніхто не чіпатиме. Треба принести маленьку користь, і тоді вони будуть добріші, принаймні сьогодні. Принаймні, Нейт.. З думок її вибив дзвоник, і дівчина, бліда, наче привид, пішла до кабінету англійської. 

Джессіка не мала друзів. Хоча вони колись в неї були, і тому, пам'ятаючи це тепло, вона ніжно зігрівала в серці маленьку надію, що хтось подивиться на неї, як на людину, а не як на Джессіку Баттон. А зараз, поки дівчина не мала тих, з ким весело проводити шкільні часи, вона старанно займалася навчанням. Не те, щоб їй це дійсно подобалось, але уроки були для неї своєрідним способом втекти від нестерпної реальності. 

Містера Хайнза не було в кабінеті, тому Джессіка налякано стояла там. Як же так? Вона точно пам'ятала, що саме сьогодні в нього на другому уроці повинен бути важливий тест. А вона тут. І готова допомогти. І готова, чесно кажучи, на будь що, тільки би сховатись від гучного натовпу оскаженілих звірів. "Вчитель завжди був добрий, він не розсердиться, якщо я зайду без дозволу, правда?" -безнадійно втішала себе Баттон, хоча тіло її знову стало каменем, і вона завмерла, боячись зробити зайвий рух, щоб не спровокувати їх, гучних і хижих. Вони завжди позаду і готові напасти. 

-Гей, красуне! -пролунав голос. Хоч коридор і був переповнений різними звуками, та це дівчина почула дуже виразно. 
"Клятий блокнот. Клятий блокнот! Ну ти і дурепа, отримуй на що заслужила"- думала собі Джессіка.
-Що ти там встала. Я кого кличу? Ти оглохла? -Нейту довелось наблизитись самому, і це його дратувало навіть більше, ніж те, що вона ігнорує всі слова.
Рука хлопця, наче кайдани на шию, спустилась на дівчину. Він обійняв її за плече, нахилився ззаду, та ніжно, наче безмежно в неї закоханий, сказав:
-Як справи з тим, про що я тебе попросив? 
-..забула. -важким, тихим голосом відповіла вона.
-Що? Я погано чую, ти не проти повторити? 
Нейтан почув. І від почутого, маленька радість пробіжалась його серцем. 
-я... забула в ка..
-Тут так гучно, давай вийдемо на вулицю, красуне. -і школяр металевою рукою потягнув її, обіймаючи за плече. 

Сонце стояло ще вище, ніж зранку, а його пекельні проміні випалювали все, довкола.
"Будь ласка. Один день. Один маленький день. Я хочу пожити нормально. Благаю" -думала Джессіка Баттон, йдучи на страту.