День перший.

День перший. 

"Нова школа. А що мені ще залишається? В мене немає дому, не лишилось рідних, я втратила навіть сон. Соціальні програми продовжують стискати мою шию довгими, кістлявими пальцями, тихо шепочуть: "не втечеш". А я і не намагаюсь більше. Моє неслухняне, руде волосся обережно зачісано назад, моє стомлене тіло одягнено в ретельно випрасований одяг з гуманітарки, мій старий рюкзак... ти такий самий, як і я. Дякую, друже, що хоч ти залишаєшся поряд." 

Сонце стояло високо, але вулиці продовжували повнитись від натовпу завжди зайнятих і таких живих людей. "Куди вони всі поспішають?" -пронеслось в думках Соломії, яка теж поспішала. Хоча сама вона цього не усвідомлювала, її спітнілі ноги в коротких гетрах рятувались тільки гарячим повітрям, яке ніжно огортало їх від інтенсивності пересування. 

Тротуари бідних кварталів поступово змінювали все ширші вулиці, охайніші домівки. І, чим привітнішими ставали обличчя зустрічних, тим скам'янілішим було лице Соломії. Її не дратувало щастя інших, вона навіть ні на кого сердитою не була. Ні на кого, крім себе. "Хіба мені тут місце?"-одне-єдине питання не полишало думок дівчини, і вона, безсвідомо, знову прискорювала хід. А справді, що їй ще залишалось? 

Висока будівля вітала всіх перехожих, що без кінця-краю майорили то всередину, то повз. Дорогі машини, обережний газон, і такі дорослі, але такі маленькі, діти. Соломія не знала, куди іти, тому просто стояла біля паркану і дивилась, як шкільний двір продовжував наповнюватись ураганом яскравих спалахів, гучним димом дзвінких голосів. Здавалось, ще трошки, і вона не зможе дихати. Аж раптом, на її плече лягла гаряча, важка рука: 
-То от де ти, новенька! Привіт, я Джеймс! Вчитель Хайнз відійшов на деякий час, тому я заміняю його! 
Соломія ніяк не очікувала нападу, тим паче, зі спини. Проте, навіть не ворухнулась, коли відчула на собі чужий дотик. Дівчина, наче сліпа, пройшлась кінчиками пальців по його руці, повернулась до хлопця обличчям, і, легенько стискаючи обома руками його долонь, радушно привіталась: 
-Джеймс? А я -Соломія Чорновіл! Хоча думаю, ти і так це знаєш. Дуже рада знайомству! -завершила новенька, ніжно посміхаючись своїми блакитними очима.
Хлопця це збентежило. Вона, може, і не була справжньою красунею, але грамотно розставляла акценти легким макіяжем, який додавав її п'ятнацятирічному обличчю трохи віку. Обережно нанесені карамельно-коричневі тіні на повіках, легкий вишневий рум'янець, і блеск на губах -це все, що було в її арсеналі зараз. І це "все", в поєднанні з добрим, уважним поглядом, і довгими пальцями, що ніжно стискали його руку, абсолютно вразило хлопця. 
-О.. так, гм.. -тільки й зміг видавити з себе юнак.
Соломія знала, що сподобалась йому. Діти... ними так просто маніпулювати. Її розсмішила миттєва зміна настрою Джеймса. От тільки-но він був гучний і сильний, готовий бураном пронестись по шкільних коридорах, вибиваючи всі багаточисленні вікна, ехом розвіятись в забитих кабінетах. А тепер стоїть, збентежений, наче маленьке цуценя, яке очікує подальших команд. Дівчина не змінила вираз обличчя і підхопила діалог, щоб хлопець вкрай не зніяковів.
-Дякую, що так швидко знайшов мене, Джеймс! Бо я встигла трохи розгубитись. Отже, я бачу де вхід, але все ще не знаю, куди саме мені треба.
-Точно! -вигукнув він, намагаючись знову взяти своє тіло під контроль, та прийняти попередню позу самовпевненості. Але тепер, коли Соломія дивилась на нього з дитячою цікавістю, спроби хлопця заволодіти собою виглядали як дешева акторська гра. -Давай почнемо зі шкільної території! Тут є на що подивитись. О..тобі точно сподобається стадіон! Чи, може, показати тобі другий корпус...?
-Дякую, це все звучить дуже весело, але мені, спершу, треба підтвердити свою особу, тож, буде круто, якщо ти покажеш мені, де знаходиться кабінет директора. 
-Тоочно! Містер Хайнз про це мене і попросив. 

-Отут, на першому поверсі, стоять шафки. Одна з них буде твоєю. А ліворуч, по коридору, кабінети спортивних секцій, вбиральні. В кінці знаходиться спортзал. Праворуч кабінет.. е.. географії...? забий короче. А там далі -актовий зал! -намагався провести екскурсію юнак, і його дзвінкий, трохи зірваний, голос відбивався від різнокольорових стін, розносився по широких коридорах заповненої школи, і вислизав у великі вікна, які простягалися до кінця кожної з зовнішніх стін. Трьохповерхова будівля була в формі перегорнутої догори дригом букви "Т", і, як здавалось Соломії, була повністю заповнена невгамовним вітром. 
Вона слухняно йшла слідом і уважно хитала головою на кожне нове слово. Хоча, правду кажучи, Джеймс її зовсім не цікавив. Він не був страшним чи докучливим, скоріше, звичайним. На 160 сантиметрів дівчини, він був на голову вище, мав каштанове, кудряве волосся, що спадало до середини вух, та голені виски. Отже, звичайнісінький підліток. Та справа була не в ньому. Подумки Соломія знову і знову запитувала себе "Хіба мені є тут місце?" 

-Тут -прокляте місце! На цьому прольоті весь час щось трапляється! У минулому році тут знудило капітана футбольної команди, і.. -він зробив паузу щоб відсміятися- і його дівчина полетіла сходами вниз, бо послизнулась на ригачках!
Соломія продовжувала відігравати зацікавленість, щоб не образити хлопця. "Яка емоція підійде сюди більше? Посміятись, чи проявити жаль? Ха... О так, померти від американських гірок на блювотинні свого хлопця.. це б увійшло в топ ганебних смертей". Вона стримала сміх. 
-Ох, який жах, тут же так високо... -промовила вона і подивилась на Джеймса так, наче в очах її вирував справжній океан занепокоєння.
-Та.. Та ні! Все добре! Я би більше хвилювався за міссіс Норінг. Стара, хоч і була злою, та все одно на перелам стегна не заслуговувала.
"От ти і попався. То тобі подобаються хороші дівчата? Добре, друже, я підіграю"-подумала собі школярка. Але не через те, що їй подобалось маніпулювати людьми, а через те, що це займало меньше енергії. Її виснажене тіло ледве трималось на ногах, підіймаючись сходами, і, здавалось, вся життєва сила, яка в неї була, йшла на те, щоб змусити фізичну оболонку підкорятись стомленому мозку. Звідки тут брати сили ще й на активну розмову? Значно легше казати речі, які хочуть почути інші, та отримувати відповіді, які вже знаєш наперед. 
-О ні... Сподіваюсь, вона одужає..? -схвильовано запитала Соломія, дивлячись на хлопця очима, сповненими дитяче-невинного прохання втішити. 
-Та розслабся! -юнак повертав свою впевненість. -Вона вже здорова. Я чув, що зараз вона в будинку для літніх. Напевно, відривається там зі своїми подругами не гірше, ніж Скотт напередодні того, як влаштував аквапарк. 

Підлітки піднялись на другий поверх та дійшли до кінця середнього коридору. Тут людей було значно менше, і дівчина відчула, як нестерпна мішанина з пульсації і криків стихає в її голові. 
-Ось і кабінет директора. Містер Фінч огидний дідуган..
-Джеймс. Чому б тобі не дозволити пані Чорновіл самій зробити висновки щодо нашого директора? Не варто псувати перше враження. Воно вкрай важливе. -сурово, але спокійно, завершив їхню розмову містер Хайнз. -Тобі краще не потрапляти на очіпану Фінчу зайвий раз.
Він був красивий. Хоча іншні наврядчи назвали вчителя біології таким, але це перше, на що звернула увагу новенька. У чорні штани була обережно заправлена біла, крахмальна сорочка, рукави якої були трохи зібрані. Зелені очі дивились крізь окуляри сурово, але добро. Світле волосся було старанно зачісано. А струнке, високе тіло мало граціозну, дворянську постать. Так. Він був як справжній витвір мистецтва, і це на мить зачарувало дівчину. 
-Вибачте за запізнення, міс, я мав терміново виконати декілька справ. Можете називати мене містером Хайнзом. Я -вчитель біології і, за сумісництвом, ваш куратор. 
Дівчина дружелюбно посміхнулась та простягнула свою долонь:
-Я -Соломія Чорновіл. Рада познайомитись.
-Теж рад, що ми нарешті познайомились, пані Соломіє. Та не варто запізнюватись, на нас вже достатньо чекають. -Сказав містер Хайнз після короткого рукостискання, і відчинив двері. -Прошу. 
"Красиві руки. Худі, довгі і великі долоні. Годинник на одній руці. Кільця немає, то він не одружений? Напевно, він старше, ніж виглядає."
-Дякую. -спокійно промовила дівчина і пішла в кабінет до своїх суддів, наче на шибеницю. 

Двері зачинились. За ними серйозні люди в серйозних костюмах будуть вирішуватись її подальшу долю. Чи достойна вона, кинута бідолашка, бути в їхньому соціумі? Чи зможе відповідально ставитись до навчання? Чи буде цінувати ту безмежну турботу, яку проявляють до неї мільярд соціальних програм, проводячи своїми старими, важкими руками по її голові, плутаючись пальцями в волоссі? 
Чи знайдеться їй тут місце?