7

Розділ сьомий 

-Привіт! - вигукнули брат та мама.
-Доброго ранку! - сонно пробурмотіла я.
-З днем народження, доню! - мама підійшла та вручила мені книжку, яку я вже давно просила! Поставила на столику якийсь маленький тортик.
-Дякую, матусю! - почала обіймати мене найрідніша.
-Люблю тебе, доню!-І я її також.
-Вітаю, сестричко! - місці та такі теплі й комфортні обійми брата, несподівана поява букету із фруктів, та два квитки до кінотеатру запалили в моїх очах вогники радості.
-Як я вас люблю! Спасибі! Я така рада!
-Ми теж тебе любимо, і дуже раді, що тобі сподобалося!
-Сподіваюся, ти зрозуміла кому другий квиток. - підморгнув мені брат.
-Кому ж?
-Тому блондину.
-Відколи ти йому подарунки даруєш?
-Просто знаю, що ти його запросиш.
-Та ну тебе. 
-Загадуй бажання! - мовила мама, взявши до рук тортик.
-Ммм... - задмухала та загадала те, що бажала кілька років підряд, і воно навіть збувалося.

Ранок минув класно! 

Вдень я побачила міні-лист, який лежав на видному лише зараз.

І от саме зараз заходить той блондин.

Заходить він із букетом вбитих квітів.

-Навіщо?
-Хотів зробити тобі приємно.
-Для цього ти приніс мені стільки мертвих квітів?
-Я...
-Подаруй їх дівчині із сусідньої палати, вона тяжко хвора, ми кілька разів розмовляли. Вона буде рада.

І він виконав моє прохання.

-Вибач. - мовила я увійшовши у його ситуацію.
-Тут лише мені варто вибачатись. Мені шкода.
-Я не ображаюсь, ти теж. Все, проїхали, окей?
-Гаразд. 
-Ось і чудово. Підеш зі мною до кіно?
-Уе мав би я запитувати.
-Мені два квитки подарували.
-Ну, якщо ти хочеш, то я тільки за.

Після перегляду.

-Як тобі фільм?
-Якщо загалом, то не поганий. Щоправда, знову кохання з першого погляду, яке я не можу зрозуміти. Твої враження які?
-Мені сподобалося.
-Зрозуміло.
-Я відійду на хвилинку.
-Тільки швидко, будь ласка.
-Гаразд.

П'ять хвилин після.

-Та де ж він..
-Бу!

Геп рукою по нападнику.

-Ай! Ти чого?
-Бляха, це ти? Навіщо лякаєш?
-Ну добре, пробач. Це тобі.
-Що це?
-Потім відкриєш. І ще ось батончик. Тримай. Смачного.
-Дякую, тобі теж.
-Спасибі.
-Смакота!
-Ото ж!

Після години розмов та прогулянки.

Пішохідний перехід.

Щось так боляче мене вдарило. Я ж лише переходила дорогу на зелене світло. Що не так?
Останній кадр, який мені виднівся, це те, щл хлопець лежав з розбитою головою. Сльози полилися миттєво. В очах потемніло. 

Місяць я не прокидалась.
Ще пів року не говорила.
Мені нічого не хотілося. Лише тиші. Самотності. Сну.

Той факт, що рятуючи мене, загинув ні в чому не винний молодий хлопець, якому лише жити,  розбив мене ущент.
За що доля з ним так?  За що так зі мною?
З подібними роздумами я заснула.