Справжня личина

Сьогодні Орися мала напрочуд поганий настрій, ніби ґедзь настирний її вкусив, зверху перегноєм обмазавши. За останні пів року, жінка продиху не мала від непроханих гостей, а вони, як на зло, все прибували та прибували, неначе їм кінця і краю не було.

Яких вона тільки не бачила: косооких, голомозих, бородатих та клеймованих. Здавалося, що сам чорт спеціально їх сюди відправляв, аби в цих землях навічно залишити, в пекло до себе забравши. Таке собі повернення до початків, адже більшість, як на підбір: з бісами за пазухою та з душею прогнилою; з лярвами в кишені, зеленим змієм облюбовані. А головне, усі, як один, злиднями тавровані.

Такий пантеон демонічних сутностей, що хрестоматію писати можна було, але, що подієш. Колись з чистою душею народжені, а наразі сліпі, глухі та безхребетні, все тулили та тулили на вірну смерть, немовби, хто мозок через трубочку висмоктав: десятками, сотнями, тисячами.

Перегній, звісно, хороша справа для родючого чорнозему, але не в такій кількості. І Орисю це злило, бо всіх, хто в цих краях блукає, стежки та дороги до неї приводили, аби знаюча їм усім ради давала.

І сьогодні, не стало винятком. Поки стара в саду поралася, землю з перегноєм змішувала, до холодів готуючись, тропи ті, ще гостей привели і на цей раз кількістю цілого взводу.

Чого там тільки не було: танки, гроби на колесах, тарантайки та пукалки, і хлопаків до сотні, а може й більше, бо одним оком не можна було відразу точну кількість сказати, не перерахувавши кожного.  

Не зупиняючись перед її двором, вони продовжували їхати своїм курсом, але знайшовся й той, хто з танку зіскочив та на пряму до баби в двір заперся, збирати інформацію.

- Ей, старуха, - гукнув служивий і Орися вила в руках стисла, внутрішньо себе заспокоюючи.

Всякого бувало, але “старухою” її ще ніколи не називали. Даремно він це зробив. Так би пожив на декілька днів більше, сонця схід побачив, а зараз… Що казати: доля його різко змінилася.

Заблищали старечі очі, як у молодиці, гнівом праведним налившись, а згодом згасли, в добродушній посмішці розлившись. Повернулася головою та на чоловіка подивилася, якому від роду залишилося жити не більше трьох годин.

- Слышишь? – ще одне приторне від служивого.

- А-а-а? – перепитала протяжно. - Не чую, - послідувало далі і не випускаючи вила з рук, Орися почимчикувала до солдатика, перевернувши сільськогосподарське знаряддя зубилами догори, утримуючи за держак своє знамення.

- Расскажи, старуха, что здесь к чему, - продовжив нахаба зверхньо, ніби Орися від його присутності повинна була в ноги кланятися, а далі писком почав водити, щось значиме в дворі вишукувати.

- А тобі нащо? – зіщулила бабуся очі, з недовірою до залітного звертаючись.

- Не твое дело, - рявкнув у відповідь та демонстративно за зброю узявся, аби налякати старечу, але де там, Орися за своє життя і страшніше істот бачила. - Говори, что просят!  

- А-а-а, - протягла жінка, зрозумівши ступінь гниття ягоди, - ну раз так – розкажу, чого не розказати. - Такого й проклинати не треба було, бо благословенна земля подібних довго не носить. - Земля у нас і так родюча, а з вами ще родючіше стане, - відповіла на його “что к чему”, стараючись загальну картину описати, аби не збрехати, бо то гріх.

- Не у вас, а у нас, - не зрозумівши прихованого сенсу, відповів солдат, виправляючи стару в умовиводах. - Всё, теперь это наши земли, наша теретория, так что привыкай.

Після почутого, Орися різко на обличчі змінилася. Спохмурніла та надулася від внутрішньої злоби, що вихором закручувалася, готова в любий момент фонтаном виплеснути, і сама погода почала мінялася разом з нею, неначе реагувала тригером, кожну її емоцію через себе транслюючи.

Вітер піднявся, хмарами небо різко затягло і потемніло вмить, нехороше пророкуючи. Ще б секунда і вила б в тризуб перетворилися, встромившись тіло у військовій формі, але добра вдача Орисі, яка на пряму ніколи руки не забруднювала, врятувала нахабу, що слів не підбирав, сильно помиляючись.

 - Ваша, чи не ваша – це ще розібратися треба, а те, що тут назавжди залишитеся – то без сумніву, - відповіла жінка, відчеканюючи кожне слово, аби воно вогнем праведним випалило істину і її очі вмить заблищали, погляд немилого до себе притягуючи, ніби в пастку затягуючи. - Земля всіх прийме, - додала впевнено далі, пророкуючи скоре майбутнє всіх, хто ще й досі повз її двір проїжджав у довгій колоні. 

- Мяу, - почулося позаду і солдат різко голову повернув до дерева, що поряд стояло, очима впіймавши чорну господиню, що лежала на гілці, вальяжно хвостом махаючи. – Мяу, - ще одне від чорнухи, яка притягувала погляд і Орися в цей час непомітно маленький чорний вузлик у кишеню нахаби поклала, який декілька днів спеціально наговорювала.

Секунда, друга і непроханий гість махнув декілька разів головою, ніби від ступору відходив, а потім, похитнувшись, неначе береза від вітру, за скроні взявся, поступово приходячи до тями.

- Так где наши? – запитав, здригнувшись від провалля останніх секунд свого буття, ніби ті згадки випарувалися на сонці.

З ким говорили, про що говорили - не відомо. Все мороком незрозумілим покрилося.

- За лісом ваші, - відповіла Орися спокійно та рукою напрямок вказала. – Декілька днів збираються. Тільки на вас і чекають, - відповіла впевнено, слова на вітер не кидаючи, бо як тільки ці підійдуть, якраз потрібна кількість і набереться.

Солдат нічого не відповів, ще раз головою махнув, очі протер та через стару хвіртку вийшов, звільнивши двір Орисі від своєї смердючої енергетики. А та раділа вельми, нахабі спину поглядом своїм пропалюючи.

- Мяу, - почулося вже збоку і Орися голову повернула до своєї компаньйонки, що за долю секунди на землі з’явилася.  

- Не злилася я, - відреагувала жінка на її заяви. – Ну, може, трошки, - додала слідом, підійшовши до дерева, аби поставити вила та у слід колоні подивитися, що швидко свого підібрала та й далі помчала правильним курсом. - Ходімо, скоро феєрверки почнуться.