Дзеркало душі

Ще з ночі Орися готувалася. Дістала зі скрині своє старовинне срібне люстерко та подивившись у нього востаннє, притулила до губ, прошепотівши слова заповітні. А далі, винесла на двір дорогоцінний скарб, що від матері до дочки передавався та біля клуні залишила, сіном притрусивши.

Шкірою відчувала господиня, що особливий предмет особливу людину чекає, якій місця немає на цьому світі, то і не противилася майбутній втраті. Так і ніч пройшла, а вдосвіта взялася до роботи, в городі поратися.

Час пролетів швидко, бо увесь той ранок Орися яму копала, а тепер, коли сонце піднялося високо над головою, мусила її засипати, ховаючи під товщею ґрунту свої секрети.

- Здравствуй, бабушка, - почулося із-за паркану так лагідно, що жінка, аж сіпнулася від неочікуваності та голову повернула туди, звідки голос чувся.

У воротах стояло двоє. Напевно з тих, що неподалік табір розбили. Вже не перший день вони по черзі сюди ходили, аби води набрати, адже Орисин колодязь, був мало не єдиним джерелом води у цій місцевості.  

- Здоровий будь, - відповіла жінка і лопату на землю поставила, а за мить нависла на держак, як на підставку, на чергових гостей споглядаючи, що вже до двору зайшли.

В однаковій формі але зовсім різні, ніби два полюси: одному далеко за сорок, руде волосся і вигляд масний, а інший, той, хто вітався, зовсім дитина, бо на вигляд ще молоко на губах не обсохло.

- Чем занята? Помочь? – почулося знову від хлопчини.

- Нічого такого. Свиня здохла, тушку закопую, аби заразу не розносила духом своїм, - відповіла жінка, лукавлячи, бо зроду-звіку свиней у цьому дворі не водилося.

- Ясно, - відповів блакитноокий посміхаючись та до кішки потягнувся, що почала об нього тертися.

- Попить даш? – запитав другий, нахаба, що навіть не думав вітатися, господарем переставляючи ноги по двору.

- Попити? – продублювала баба Орися, а сама погляду не відводила від сокола, що вже навприсядки сів, потягнувши кішку до рук, а та з усією приязню, його ласку прийняла та не виривалась зовсім.

Дивно було споглядати на ту душевну картину. Напевно чорнуха відчула добру, ще не спаплюжену душу, сховану за солдатським камуфляжом, який ще й декілька тижнів на призовнику не висів, та й приняла хлопчину за свого.

- С пресной водой здесь туго, - зауважив чолов’яга, своїм хриплим голосом, вирвавши Орисю з виру її думок.

- Чого ж не дам? Дам, звісно, - кинула лопату, а сама, похапцем, до хати почимчикувала. - Все не звикну до вашої мови, ще й глуха трохи.

- Ничё, жива будешь – не помрешь, - зауважив грубо їй в спину, аби та почула, а сам очиськами забігав, роздивляючись навкруги, що де неправильно лежить.

Напевно саме його на гостини вона й чекала.

- Бог милував, синку, - мовила тому, хто і правда в сини годився, але поводив себе невідповідно. – Ось, тримай, зранку компоту наварила, - подала йому пляшку з рідиною. - Свіженький зовсім. Минулого разу переборщила з приправами, а цей, якраз. Солоденький. Не забудь з хлопцями поділитися, а воду, знаєш, де набирати треба.

Яке там дякую, чи спасибі. Вирвав пляшку та похапцем відкрутивши кришку, половину за раз видудлив, під кінець скривившись. Видно не вгодила йому Орися по смаковим забаганкам.

- Будешь? – цмокнув декілька разів солдат та передав частування хлопчині і в Орисі очі заблищали.

- Поп’є пізніше, - перебила, поки той до пляшки не встиг дотягнутися. - Раз хотів так допомогти, нехай і мені води відро в хату занесе, там джерельної і нап’ється.

- Хорошо, бабушка, сделаю, - посміхнувся дитятко та ще раз кішку погладив, без зайвих слів до колодязя направившись.

- А ти, бабка, случайно не ведьма? – запитав нахаба, довкола роздивляючись.

- Хто? – перепитала жінка, ніби не почула з першого разу.

- Ведьма. Котел у тебя кипит, трава сушеная вокруг, - озвучив очевидне та пальцем ткнув на казан з киплячим варивом в середині, що стояв з одного боку хати. - Я такое в фильмах видел.

- Хм, - відреагувала стара на його слова, а сама око зіщулила. - Всі ми жінки – відьми, по своєму. Та ти не бійся. Не така страшна трава та й котел не страшний. Переживай за казан у скорому майбутньому, - не змогла втриматися від пророцтва, який на солдата чекав та носом покрутила, від запаху скривившись.

Пропащі душі завжди для неї смерділи по особливому, бо з середини вигнивали. І їх ні з чим іншим сплутати не можна було.

- За Казань? – не зрозумів її мови чолов’яга та перепитав для надійності, у тих фонемах піймавши щось схоже за звуками.

- І за Казань, також, - понесло Орисю на відверті пророцтва. Так хотілося на додачу його ще в казані звати та шкода було руки мастити, і так довго не протягне, на руку не чистий. - Чорт скоро дограється, що сам в пекло повернеться і її за собою потягне.

- Ничего не понял, - струсонув співрозмовник головою, стараючись у тій головешці скласти слова за значенням, але так нічого й не вийшло.

- Не бери в голову, - промовила стара, розмову закривши.

- Ты говори, может тебе что еще отремонтировать надо, бабушка, - поставивши відро, мовив хлопчина, вже в долоні потираючи. - Вижу, сама живешь – помочь некому. Как гляну на тебя, аж сердце щимит. У меня бабушка очень на тебя похожа… Ждет меня… Оладей, наверное, напекла.

- Ох, мій голубе, - протягла жінка та за серце схопилася. - У мене за тебе серце теж щемити почало. Яка лиха година тебе сюди принесла? – не могла втриматися. - Не місце тобі тут.

- Как и все мы, бабушка. За родину, - відповів блакитноокий, а сам на обличчі змінився, згадуючи щось неприємне.

- Знаєш, що? – запитала Орися. – Відремонтуй мені паркан, а то взагалі похилився.

- Как скажешь, - погодився відразу, на ходу кітель знімаючи. – Инструмент найдеться?

- Знайдеться, - зраділа баба, - знайдеться, - та швидко побігла до сараю.

Поки хлопчина паркан реанімував, інший, не напружуючись, прохолоджувався під вишнею. А коли чекати стало не в радість, встав та хороводом по двору пішов та до тих пір маявся, аж поки біля клуні не зупинився, зачаровано вдивляючись у скарб, що на сонці поблискував.