Весела нічка

Вечоріло. Сонце поступово ховалося за обрій, разом з собою забираючи промені яскравого світла. Сірість, що приходила на зміну дню, поступово згущалася та мала свою особливу атмосферу, а господиня у синьому халаті все продовжувала колоти дрова та складаючи їх до купи, формувала піраміди.

Неочікувано почувся рев мотора, а згодом, не звична для цієї місцевості картина, ожила перед жінкою у вигляді двох одиниць військової техніки, що була обліплена солдатами зверху, ніби мухами.

Видихнула Орися важко, дратуючись, що ще від попередніх не відпочила, а вже мала нових непроханих зустрічати та сокиру відклала, повернувшись до залітних, аби краще роздивитися новоприбулих.

Добра дюжина молодиків, звісно, привертала до себе увагу та зацікавлювала її більше техніка, яка незрозуміло на що була схожа: і танк – не танк, і машина – не машина. Для господині, подібне чудо інженерії, походило на гроб на колесах, старанно пофарбований у болотний колір. Та й на додачу, внутрішні відчуття попереджали, що залізна бляшанка скоро стане тим гробом, забравши на той світ більшість з тих, хто сидів на ній зверху.

- Здравствуй, бабка, - закричав один із солдатиків та першим зліз з чудо техніки, похапцем направляючись до господині цього двору.

Жінка нічого не відповіла на звернення, адже зараз, перед високим та плечистим чоловіком, стояла стара, згорблена бабуся, сиве волосся та зморшки якої, говорили про те, що бабуся ще динозаврів бачила.

- Не видела здесь наших? – ще одне питання від новоприбулого, який запершись до двору, почав по хазяйськи роздивлятися все довкола.

- Ваших? – перепитала баба Орися, ніби не почула. - А хто це такі, ваші? Ви мені всі на одне лице.

- Перед нами должны были солдаты здесь проезжать. Форма та же, правда на танках, - дав більше конкретики чолов’яга.

- На танках не бачила, - відповіла стара діва, замовчуючи деякі факти, аби у гостя серце не стало від реалій життя. Адже ті танки, про які йшла мова, вже давно у місцевих болотах ржавіли, у повній темряві поховані від світу білого. - Тут взагалі мало хто буває. Дороги давно забуті, стежки травою поросли. Не знаю яким дивом ви завітали.

- Заблудились мы, бабка. – озвучив свою причину чоловік та знявши кашкет, потер свою темну чуприну. - Воды есть где набрать?

- Води? – знову перепитала, наче недочула, і солдатик ще гучніше почав говорити, аби до глухенької дійшло.

- Да, воды. Запасов почти не осталось. Умираем от жажды.

- Он там колодязь, - повернулася стара, скриплячи кістками, та рукою вказала на ще старіший колодязь, який ще її дід копав, пізніше обклавши камінням цілюще джерело. - Набирайте, скільки зможете, і мені принесіть до хати відро – компоту зварю. Гостей чекаю, - додала господиня і солдатик згідно кивнув, радіючи від плідних переговорів.

- Парни! – гукнув він своїх побратимів, і ті, один за одним до двору зайшли, заполонивши територію, як таргани, тільки озброєнні.

Аби не загубитися серед тієї кількості камуфляжу, баба Орися, кульгаючи, відійшла до хати та присіла на лаву, без турбот відпочиваючи. Перед очима мелькали хлопаки, що досить швидко набирали повні баклаги води та, як ті мурахи, один за одним носили припаси, складаючи їх на гроби на колесах.

- Мяу, - почулося зовсім поруч і зацікавлена господиня швидко перевела погляд на чорну компаньйонку, що незрозуміло звідки взялася. – Мяу, - ще раз від тієї, що піднявши хвіст трубою, потерлася об старечі ноги, час від часу чіпляючись за поділ синього халату в клітинку.

- Правду кажеш, - відповіла господиня кішці. – Дивлюся на них і шкода бідолашних. Думають, що безсмертні, а насправді – ходяче м’ясо. Прокляті самі собою та батьками з того часу, як в пелені гралися, - промовила далі, зробивши висновки з безбожної лайки непроханих гостей, що згадували лярв, серед того достатку статевих органів, частіше за людську мову. - Не вірять ні в бога, ні в чорта. – підсумувала, видихнувши.

- Мяу.

- І не кажи, - відповіла Орися зеленоокій, посміхнувшись лукаво. – Ніч сьогодні буде весела. Іди, готуйся, - сказала красномовно і та, наче отримавши наказ, швидко побігла до хати, сховавшись в середині.

За декілька хвилин, як то і обіцяв, солдат підніс відро з водою до хати. Заніс цинкове в сіни, поставивши на ослон, а сам назад повернувся, звертаючись до господині.

- Переночевать пустишь? – запитав, дивлячись, як швидко ніч набирала обертів, а в таку темінь блукати лісами та долинами, було не розумним.

- Ну, як не боїтеся тут залишатися, то чому б і ні, - прокректала стара баба, піднімаючись із лави, різко схопившись за бочину.

- О чём ты вообще? – відреагував на її слова солдат, як на жарт та либу розтягнув. - Не боимся, конечно. Ми, солдаты, всякого видали, да и тебя, бабка, не обидим. 

- Раз так, то лишайтеся. Правда, спати будете на сіні – у хаті місця нема, - відповіла Орися вже біля дверей своєї садиби.

- Ничего, нам не привыкать. Спокойной ночи, - побажав на останок та задоволений попер до побратимів, аби згодом розбити табір.

- Спокій нам тільки сниться… - пробурмотіла баба собі під носа, - та і вам так само.

Як тільки перекотило за опівніч на подвір’ї відразу стало весело. Галасливі вигуки солдатиків, що попивали оковиту біля вогнища, з часом переросли в щось цікавіше. Дійшло до того, що сутички між п’яними побратимами стали простою дитячою забавою, бо трохи згодом, коли всі полягали спати, почалися недитячі ігри.

Так було аж до тих пір, поки півні не прокукурікали, сповіщаючи про новий день. Туманна димка потроху розвіювалася, а коли сонце піднялося вище та почало пригрівати, тітка Орися вийшла з хати, сповнена сил та енергії, і вигляд її значно відрізнявся від вчорашнього.

Її згорблена постава вирівнялася, а сама господиня, ніби років на двадцять помолоділа, а то, може, й на більше. Бо те сиве волосся, що ще вчора білими пасмами виглядало з-під помаранчевої хустини, ожило за цю ніч, де-не-де пофарбувавшись в чорний. А зморшки, так взагалі розгладилися, і від того, солдат очі протер, не вірячи баченому.