Пиріжки з секретом

Тільки-но перші півні проспівали свою пісню, дерев’яні двері зі скрипом прочинилися, а на подвір’я вийшла пристаркувата жіночка, тримаючи чорну кішку в руках.

Невисока хатина, яку ще власними руками побудував її батько, мала низьку стелю та маленькі вікна, і була єдиною уцілілою садибою у цьому поселені, яке вже давно покинули люди. Тож, двір тітки Орисі та хата зі старим шифером і глиняними стінами, пофарбованими білим вапном, на кілометри довкола, вважалася кращою оселею, яку можна було побачити на цих землях.

Тут вона народилася, тут збиралася доживати віку, плекаючи свою землю, як рідну матір та радіючи кожному дару, що давала матінка-природа. Тут вона черпала сили та енергію, поглинаючи тисячолітню мудрість, живучи в гармонії зі світом. А зараз, стала посеред двору та важко вдихнувши ранкове повітря весняного місяця, поморщилася різко, неначе в носі засвербіло.

- В повітрі смертю запахло, - звернулася тітка Орися до кішки, яка вже багато років розуміла її з-пів слова. – Треба підготуватися, - почулося слідом, і чорна, як ніч, компаньйонка, нявкнула декілька разів, у відповідь почувши: - Знаю.

Густий туман, що стелився по пагорбу де розташовувався її двір, повністю закривав широку долину з одного боку та маскував своєю щільністю крони дерев узлісся. І щось магічне було в тому тумані. Але з часом, коли перші промені сонця піднялися вище над горизонтом, молочна димка зникла, ніби й не було її зовсім.

Робота лінивих не чекала, тож, впіймавши паршиву курку, що вже неодноразово греблася в її посівах, тітка Орися взяла сокиру, аби покарати рябуху, що заслужила своєї долі потрапити до супу.

Фланелевий халат у синю клітинку та помаранчева хустка були її постійним робочим вбранням на подвір’ї, але на цей раз вона одягла ще й фартух, аби захистити себе від патьоків крові, і це допомогло.

Різкий удар сокирою по колоді і куряча голова відлетіла вправо, а безголове створіння, в останній раз захлопало крилами та оросило землю разом з фартухом багряними фарбами, приймаючи свою насильницьку смерть.

- Хазяйка, - почулося з-за паркану і тітка Орися підняла голову, аби подивитися, хто там галасує. Від того навіть сокиру опустила, але не відклала подалі. Зате мертва курка знайшла своє місце на колоді, стікаючи кров’ю.

Військова форма болотного кольору, мелькала поміж пофарбованими вапном штахетинами, притягуючи до себе погляд. А згодом, коли незваний гість відкрив хвірточку та зайшов до двору, погляд господині зосередився на зброї, що через плече висіла дулом вниз, на правому боці.

- Ти хто такий, хлопче? – запитала жінка у помаранчевій хустині, витираючи сокиру від курячої крові, що за цей короткий час, вже встигла запектися, фарбуючи наточене лезо багряними розводами.

- Освободитель я, - відповів той, посміхаючись на свої тридцять два, немовби йому зараз повинні були квіти вручити та в долоні плескати.

Подивилася на нього тітка, своїм поглядом хмурим та видихнула важко, на перед зчитавши коротку долю хлопчини. На вигляд – приємний, але молодий дуже. Не більше двадцяти. Вітер в голові гуляв, аж настільки пусто було, а кров бурлила, шукаючи на п’яту точку пригод – чим не гримуче зілля, аби зі світу білого себе зжити по дурості.

- Кого звільняти прийшов?

- Как, кого? – продовжив солдатик діалог. – Вас, конечно.

- А від чого хоч звільняти будеш?

- От нациков и фашистов.

- Пам’ятаю фашистів, - задумливо мовила тітка Орися, ніби заново занурювалася в давні спогади минулих літ, неначе й правда жила під час другої світової війни, а далі повернулася та з усієї сили замахнулася сокирою, з гучним відлунням закріпивши її на невисокому пеньочку.

- Поесть есть что-то? – швидко перевів гість тему, поправивши військову форму, яка була на розмір більша та висіла в деяких місцях, так ніби схуд бідолаха, бо тиждень не кормили.

- Що, “єсть”? – перепитала жінка та ще більше напружила зморшки між бровами, відреагувавши на його питання нерозумінням.

- Кушать, говорю, - перефразував хлопчина, аби зрозуміліше було та рукою в повітрі покрутив, ніби ложкою наминав. - Есть что покушать? Мы уже несколько дней блуждаем. Место у вас здесь какое-то гиблое. Компас не работает, а карты вообще не помогают.

- А-а-а, - протягла з розумінням господиня цього двору, - покушать. Так би й сказав. Не міг одразу людською мовою, - витерла руки об фартух та направилася в сіни, аби згодом винести цілу алюмінієву миску пиріжків, які ще вдосвіта напекла, відчуваючи прихід незваних гостей. - Тримай. Спеціально для вас готувала.

- Спасибо, - вхопився солдатик за миску та ще ширше посміхнувся, охочий до таких пригощань. А далі, не відходячи від кормушки, кинув одного до рота, з задоволенням смакуючи випічку з найсмачнішим м’ясом, яке тільки їв у своєму житті. – Очень вкусно. Даже моя мамка так не готовит, - розщедрився в компліментах.

- На здоров’я, - мовила тітка Орися, а сама бровами пограла, піймавши себе на думці, що, аби знав з чим пиріжки насправді, ніколи б до рота не потягнув частування. - Якщо вже їси мої пиріжки, то, як матір, послухай, - по материнськи продовжила вона згодом. - Не паплюж речами своїми землю на якій стоїш. Для кого місце це – згубне, а для кого – благословенне. Вас тут ніхто не чекав, тож сама земля тропи вам заплутує, затягуючи в себе, ніби в болото. Викинь карту та компас та повертайся додому, до матері. Так, хоч жити будеш.

- А ты что, совсем нас не боишся, раз такое говоришь? – поклав недоїдений пиріжок до миски та правицею взявся за автомат, в усій її промові, вхопивши тільки ті ключові фрази, які міг розібрати.

- А чого мені вас боятися? – кинула погляд темних очей на солдатика тітка, і від її погляду, чи від того, що в пиріжках щось було, тіло вояки обм’якло трохи, а свідомість затуманилася. – Я на своїй землі, у своєму дворі та й прожила достатньо. Ні нациків, ні фашистів не боюся, а вас, тим паче, - говорила щедра господиня, що на своєму віку всяких вже бачила. – Візьми пиріжки з собою та іди з богом. Молися вправно та від щирого серця, бо всім вам, хто з тобою прийшов, боятися треба. Землі тут вільні – загарбника не люблять.