Розділ 37 Тиша перед бурею

Осінь остаточно вступила у свої права.
Ранки стали холодними, а дихання людей уже було видно в повітрі. Дерева стояли напівоголені, і листя під ногами тихо шелестіло, ніби нагадувало: все минає.
Але цього разу разом із холодом прийшло щось інше.
Те, що не мало звуку.
Але мало силу.
Першою захворіла дитина в хаті старої Ганни.
Хлопчик ще вчора бігав разом з іншими дітьми, сміявся, падав у листя.
А сьогодні лежав нерухомо.
Його лоб палав.
Дихання було важким.
— Це просто застуда… — шепотіла Ганна, але її руки тремтіли.
Звістка швидко розійшлася селом.
Жінки почали приносити трави, настої, теплі ковдри.
Марина теж прийшла.
Вона обережно доторкнулася до чола дитини.
Гаряче.
Занадто гаряче.
— Треба збити жар, — тихо сказала вона.
— Я все роблю… — відповіла Ганна, і в її голосі була розгубленість.
До вечора стало гірше.
Дитина почала марити.
Вона тихо говорила щось незрозуміле, простягала руки, ніби шукала когось у темряві.
Ганна не відходила від неї ні на крок.
— Тримайся… — шепотіла вона. — Тримайся, дитино…
Семен стояв біля хати, разом із Іваном.
— Це може поширитися, — сказав він.
Іван мовчки дивився у вікно.
— Ми не можемо залишити їх самих.
— І не залишимо, — відповів Семен. — Але треба бути обережними.
У селі знову з’явилася тривога.
Та сама, що колись уже жила тут.
Але тепер вона була іншою.
Бо тепер люди знали, що можуть діяти.
Марина повернулася додому пізно.
Вона мовчки роздяглася, помила руки, підійшла до сина.
Він спав спокійно.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти будеш здоровий… — прошепотіла вона.
Але в її голосі з’явився страх.
Наступного дня захворів ще один.
Потім ще.
Хвороба повільно, але впевнено почала заходити в кожну хату.
Не в усі.
Але достатньо, щоб люди зрозуміли:
це серйозно.
Біля старої верби знову зібралися всі.
Цього разу мовчазні.
Семен говорив першим:
— Ми повинні обмежити спілкування. Не збиратися великими групами. Допомагати, але обережно.
— А як допомагати? — запитала Катерина. — Якщо не можна підходити?
Іван відповів:
— Будемо приносити їжу, воду. Залишати біля дверей.
Стара Ганна, яка ледве стояла на ногах, сказала:
— Головне — не залишати одне одного.
І ці слова знову стали основою для всіх.
Пан Анджей теж дізнався про хворобу.
— Це може знищити половину села, — сказав управитель.
Пан подивився на нього холодно.
— А може згуртувати їх ще більше.
— Ви не розумієте…
— Ні, — перебив його пан. — Це ви не розумієте. Вони вже не ті, що були раніше.
Дні стали важкими.
У селі поменшало голосів.
Менше сміху.
Менше руху.
Лише тихі кроки, шепіт, і постійне чекання.
Марина доглядала за хворими.
Вона приходила до тих, кому було найважче.
І поверталася додому виснажена.
Іван дивився на неї.
— Ти теж можеш захворіти.
Вона підняла очі.
— Я не можу інакше.
І він нічого не відповів.
Бо знав: це правда.
Одного вечора температура у дитини Ганни стала ще вищою.
Дихання майже зникало.
Ганна плакала.
— Не забирай його… — шепотіла вона. — Не зараз…
Марина сиділа поруч, тримаючи дитину за руку.
І вперше вона не знала, що робити.
Ніч опустилася важко.
Темна.
Тиха.
І в цій тиші кожен у селі слухав.
Чи не покличуть.
Чи не заплачуть.
Чи не стане ще гірше.
І саме ця ніч стала тією межею.
Межею між страхом…
і тим, що прийде після.
Бо іноді життя ставить людину перед тим, що вона не може змінити.
Але може пройти.
Разом.
І навіть у цій темряві, серед страху і невідомості, слова великого українського поета Тарас Шевченко не зникають.
Бо поки є ті, хто тримає за руку,
хто не відходить,
хто залишається поруч —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.