Розділ 30 Конфлікт за землю

Наступний день почався з раннього сходу сонця, але на відміну від попередніх, у повітрі відчувався напружений трепет. Селяни вже знали, що боротьба за землю не буде легкою. Вільне життя принесло не лише надію, а й перші труднощі та суперечки.
Іван ішов полем разом із Семеном. Вони оглядали пшеницю, яку посадили минулого тижня.
— Подивись, — сказав Семен, — якщо не будемо пильні, пан забере ці ділянки назад.
Іван кивнув.
— Я бачив, як управитель пройшовся тут учора. Він не забуде, хто з нас перший почав обробляти землю.
— Значить, доведеться діяти рішуче, — промовив Семен.
На іншому боці села збиралися кілька родин. Вони теж хотіли отримати кращі ділянки, і між людьми почали виникати суперечки.
— Це наша ділянка! — кричав один із селян.
— Ні, ми її бачили першими! — відповів інший.
Селяни підняли голос, і сварка швидко набула масштабу. Люди почали збиратися навколо, спостерігаючи за тим, що відбувається.
Марина, яка стояла поруч із колискою, обережно сказала Івану:
— Треба якось їх заспокоїти.
— Так, — відповів Іван. — Інакше почнуться справжні конфлікти.
Семен вирішив втрутитися першим. Він підійшов до чоловіків, що сперечалися, і підняв руки:
— Спокійно! Ми всі хочемо одного — справедливості. Якщо будемо сваритися, ніхто не отримає нічого.
Селяни поглянули на нього, і напруга трохи спала.
— Давайте домовимося, — запропонував Семен. — Поділимо землю рівно, і кожен отримає свою частину.
— А хто визначить, кому яка ділянка? — запитав один із селян.
Іван кивнув:
— Ми разом з людьми зберемо список і вирішимо чесно.
В цей час до села під’їхав управитель Михайло. Його обличчя було серйозним, а крок впевненим.
— Що тут відбувається? — запитав він.
Семен і Іван підійшли до нього.
— Люди сперечаються за ділянки, — сказав Іван. — Ми хочемо врегулювати все мирно.
Управитель похитав головою.
— Добре, — відповів він. — Я буду спостерігати. Якщо будете справедливі, проблем не буде.
Селяни зітхнули з полегшенням.
Протягом дня люди працювали на своїх ділянках. Кожен дбав про землю, як про свою власність. Іван і Семен допомагали тим, хто ще не встиг почати роботу.
Марина ходила між людьми, розносила воду і їжу, підтримуючи тих, хто втомився. Вона відчувала, що тепер життя залежить від дій кожного.
— Справжня свобода — це не слова, — сказала вона Івану, коли він повернувся від поля. — Це дія. І ми повинні діяти разом.
— Так, — погодився Іван. — Інакше нічого не вийде.
Ввечері село зібралося біля старої верби. Люди ділилися своїми досягненнями, обговорювали перші успіхи та труднощі.
— Ми справді можемо жити тут самі, — сказав Семен. — І будемо далі боротися за свою землю.
Іван поглянув на Марину і сина. В його очах було світло надії.
— Головне — щоб наші діти знали, що їхнє життя залежить від них самих, — сказав він.
Марина тихо посміхнулася і дивилася на зоряне небо.
І знову над селом звучали слова великого українського поета Тарас Шевченко:
Бо поки люди працюють, поки народжуються діти і матері тримають їх на руках —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.