Розділ 29 Перші випробування свободи

Наступний день розпочався по-справжньому по-новому. Сонце вже сходило високо, розливаючи золотаве світло по полях, а селяни, що залишилися, виходили на роботу з відчуттям, що тепер усе залежить від них самих.
Іван і Марина разом із старим Петром та кількома іншими вже були на полі. Зелені сходи пшениці колихалися на вітрі, і ця тиша давала змогу подумати про майбутнє.
— Пам’ятаєш, — сказав Петро, — ще вчора ми говорили про свободу… а сьогодні потрібно вже діяти.
— Діяти? — здивовано запитав Іван.
— Так, — відповів старий. — Свобода — це не лише слова. Це робота, це боротьба за землю, за життя, за дітей.
Марина спостерігала, як Іван обережно перевіряє плуг.
— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що тепер все зовсім інакше.
— І так воно і є, — відповів Іван. — Потрібно буде боротися не лише з землею, а й з панами, з правилами, які ще залишилися.
— Ти думаєш, вони погодяться? — тихо запитала Марина.
— Не відразу, — сказав Іван. — Але у нас є сила. Ми люди вільні.
На полі також зібралися сусіди. Одні обговорювали, як розподілити землю, інші — які роботи почати першими. Виникали суперечки, адже у кожного була своя думка і свої бажання.
Семен підійшов до Івана:
— Є плани від управителя, — повідомив він. — Він каже, що частину землі можна викупити одразу, частину — пізніше. Але умови складні.
— І що робити? — запитав Іван.
— Працювати і домовлятися. Свобода без дії нічого не дає.
Семен усміхнувся, але в його очах світилося хвилювання.
— І ми будемо перші, хто покаже, що можемо жити самі.
У панському маєтку пан Анджей теж не сидів без діла. Він намагався знайти компроміс, щоб частина селян отримала землю, а маєток зберігав свій порядок. Управитель Михайло приносив йому нові пропозиції, а пан усе довго обдумував, дивлячись на поля, де колись ходили лише кріпаки, а тепер працювали вільні люди.
— Ситуація складна, — сказав він пані Олені. — Вони тепер вільні. І ми не можемо їх просто контролювати.
— Можливо, це добре, — тихо сказала пані. — Бо тоді вони будуть працювати, бо хочуть, а не бояться.
Того дня селяни працювали довго. Іван, Семен і Петро доглядали поле, обговорюючи, які ділянки варто обробити першими.
— Треба не втратити цей шанс, — сказав Іван. — Хто першим почне, той і отримає найкращу землю.
— Так, — погодився Семен. — Але важливо, щоб усі діяли разом. Інакше почнуться сварки.
Ввечері село зібралося біля старої верби. Люди обговорювали перші плани, ділилися думками і порадами. Кожен розумів: свобода — це ще й велика відповідальність.
Марина тримала сина на руках і дивилася на людей, які навколо неї сміялися, сперечалися і будували плани.
— Дивись, — сказала вона Івану. — Це нове життя. Воно непросте, але наше.
Іван кивнув.
— Ми переживемо все. Бо тепер ми вільні, і ніхто не забере нашої волі.
І в цю ніч, коли над селом знову зійшли зорі, слова великого українського поета Тарас Шевченко лунали над кожною хатою, над кожним серцем:
Бо поки люди вірять, поки народжуються діти й матері тримають їх на руках —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.