Розділ 27 Роздоріжжя

Після оголошення свободи минуло ще кілька тижнів. Село жило, як і раніше: люди вставали на світанку, працювали на полі, поверталися додому втомлені, але вже з іншими думками.
Тепер кожен із них почав замислюватися про майбутнє.
І чим більше проходило часу, тим більше ставало розмов.
Одні вірили, що тут, на цій землі, можна побудувати нове життя.
Інші ж говорили про інше.
Про далекі землі.
Про новий початок.
Того ранку чоловіки знову зібралися біля старої верби.
Це місце давно стало для них місцем розмов і рішень.
Семен стояв, спершись на стовбур дерева.
— Я чув новину, — сказав він.
— Яку? — запитав Іван.
— У сусідньому селі кілька родин уже збираються їхати.
— Куди? — здивувався Іван.
— Кажуть, десь далеко дають землю.
Чоловіки почали перешіптуватися.
— І без викупу?
— Ніхто точно не знає.
Старий Петро повільно похитав головою.
— Далекі дороги рідко бувають легкими.
Іван мовчав.
Він дивився на поле, яке тягнулося аж до самого лісу.
Тут він народився.
Тут жили його батьки.
Тут він виріс.
І тепер саме тут народився його син.
Семен помітив його мовчання.
— Ти б поїхав?
Іван відповів не одразу.
— Ні.
— Чому?
— Бо моя земля тут.
У цей час жінки біля колодязя теж говорили про ці новини.
Катерина хвилювалася.
— Мій брат думає їхати.
Марина здивувалася.
— Зовсім?
— Так.
Стара Ганна зітхнула.
— Кожна людина шукає свою дорогу.
Марина подивилася на колиску, де спав її син.
— Я б не хотіла їхати звідси.
Того вечора в кількох хатах точилися довгі розмови.
Деякі родини справді почали думати про переїзд.
Збирали речі.
Говорили про нові місця.
Але багато людей не могли наважитися.
Бо залишити землю, де жили покоління їхніх родин, було дуже важко.
Іван сидів біля хати разом із Семеном.
Небо було чисте, і зорі світили яскраво.
— Ти думаєш, хтось із наших поїде? — запитав Іван.
— Можливо.
— А ти?
Семен усміхнувся.
— Я залишуся.
Іван кивнув.
— Я теж.
Він подивився на хату, де Марина колихала їхнього сина.
— Моє життя тут.
У той вечір старий Петро довго сидів на лаві біля своєї хати.
Він дивився на дорогу, що вела з села.
Можливо, завтра нею поїдуть люди.
Можливо, хтось назавжди залишить ці місця.
Але життя завжди продовжується.
І поки в селянських хатах чути дитячий плач, поки матері тримають своїх дітей на руках, світ не зупиняється.
І слова великого українського поета Тарас Шевченко знову звучали в тиші нічного неба.
Бо життя сильніше за всі труднощі.
Бо поки є любов, праця і надія —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.