Розділ 26 Свобода і земля

Минуло кілька днів після оголошення свободи.
Село поступово поверталося до звичного ритму життя. Люди працювали на полях, доглядали худобу, лагодили хати. Здавалося, що зовні майже нічого не змінилося.
Але всередині кожної людини жила нова думка.
Тепер вони були вільними.
Проте разом із цією думкою з’являлися й нові питання.
І найголовніше з них було простим і складним водночас:
Кому належить земля?
Того ранку чоловіки знову зібралися біля старої верби.
Семен прийшов першим. Він сидів на колоді й задумливо дивився на поле.
Незабаром підійшли Іван, старий Петро та ще кілька селян.
— Я говорив учора з управителем, — сказав Семен.
— І що він сказав? — запитав Іван.
Семен зітхнув.
— Що земля поки що залишається панською.
У чоловіків на обличчях з’явилася напруженість.
— Як це? — тихо сказав один із них. — Ми ж тепер вільні.
Старий Петро підняв руку.
— Спокійно. Я чув про такі речі.
— І що це означає? — запитав Іван.
— Що землю можна буде викупити… але не одразу.
Семен гірко усміхнувся.
— Викупити? А за що?
На полі того дня люди працювали мовчки.
Вітер тихо колихав пшеницю, але настрій у селян був важкий.
Іван працював разом із Семеном.
— Ми чекали свободи, — сказав Іван.
— Так.
— А тепер виходить, що ще треба боротися за землю.
Семен кивнув.
— Свобода — це тільки початок.
Марина теж відчувала, що в повітрі з’явилася тривога.
Вона стояла біля колодязя разом з іншими жінками.
Катерина тихо сказала:
— Мій чоловік каже, що за землю треба буде платити роками.
— Це правда? — запитала Марина.
Стара Ганна зітхнула.
— Так завжди буває… великі зміни приходять повільно.
Марина подивилася на свого сина, який спокійно лежав у колисці.
— Головне, щоб наші діти жили краще.
У панському маєтку теж відбувалися розмови.
Пан Анджей сидів у своєму кабінеті разом із управителем.
— Селяни хвилюються, — сказав управитель.
— Я розумію, — відповів пан.
— Вони хочуть землю.
Пан довго мовчав.
— Вони завжди її хотіли.
— Але тепер вони вільні.
Пан подивився у вікно на поле.
— Світ змінюється… і нам теж доведеться змінюватися.
Увечері Іван повернувся додому втомлений.
Марина зустріла його біля порога.
— Що сталося?
Іван сів на лаву.
— За землю треба платити.
Марина мовчала кілька секунд.
— Це важко… але можливо.
Іван подивився на сина.
— Я хочу, щоб він виріс на своїй землі.
Марина тихо відповіла:
— Значить, будемо працювати.
Тієї ночі над селом було багато зірок.
Люди ще не знали, яким буде їхнє нове життя.
Попереду були роки праці, труднощів і надій.
Але в кожній хаті горіло світло.
Бо навіть у найважчі часи люди вірили в життя.
І слова великого українського поета Тарас Шевченко знову звучали в серцях тих, хто дивився на своїх дітей.
Бо поки на землі народжується нове життя —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.