Розділ 23 Передвістя великої новини

Ранок прийшов тихо, але цього разу в повітрі відчувалося щось інше. Село ніби прокидалося з довгого сну, в якому люди чекали відповіді на запитання, що давно жили в їхніх серцях.
Сонце піднімалося повільно, освітлюючи зелені поля. Молоді стебла пшениці вже стали густішими, і вітер легко колихав їх, наче хвилі на воді.
Марина вийшла з хати, тримаючи на руках сина. Хлопчик уже був більшим, ніж кілька місяців тому. Він уважно дивився на світ навколо, ніби намагався зрозуміти його.
Іван стояв біля воріт.
— Сьогодні якось тихо, — сказала Марина.
— Перед новиною завжди тихо, — відповів Іван.
— Ти думаєш, щось скажуть?
Іван подивився на панський двір у далині.
— Скажуть. Інакше не збирали б людей стільки днів поспіль.
Біля колодязя жінки говорили більше, ніж зазвичай.
Катерина нервово поправляла хустку.
— Мій чоловік казав, що сьогодні знову всіх покличуть.
— І що цього разу? — запитала Марина.
— Кажуть… що приїде ще один чиновник із міста.
Стара Ганна повільно сказала:
— Великі новини ніколи не приходять самі.
На полі робота почалася, але люди працювали неуважно. Кожен час від часу піднімав голову й дивився на дорогу.
Семен працював поруч із Іваном.
— Ти коли-небудь думав, що наше життя може змінитися? — раптом запитав він.
— Людина завжди думає про це, — відповів Іван.
— А якщо справді зміниться?
Іван зупинився і подивився на зелене поле.
— Тоді почнеться нове життя.
Семен усміхнувся.
— Я хочу це побачити.
Ближче до полудня на дорозі з’явився ще один екіпаж.
Цього разу його помітили всі.
Коні рухалися швидко, а за каретою їхали двоє вершників.
Селяни зупинили роботу.
— Ось і новина, — тихо сказав Семен.
Незабаром по селу пролунав голос управителя.
— Усі до панського двору!
Люди почали збиратися.
Чоловіки, жінки, навіть старі та діти — усі хотіли почути, що скажуть.
Марина стояла поруч із Іваном, притискаючи сина до себе.
На ґанок вийшов пан Анджей.
Поруч із ним стояв незнайомий чоловік у міському одязі.
Він розгорнув великий папір.
Люди затамували подих.
Але перед тим, як він почав читати, пан Анджей підняв руку.
— Те, що ви зараз почуєте… — сказав він повільно, — змінить ваше життя.
Натовп завмер.
Навіть вітер ніби стих.
У цю мить Марина подивилася на свого сина.
Його маленькі пальці тримали край її хустки.
І раптом вона відчула, що справді стоїть на порозі нового часу.
І десь у глибині пам’яті знову оживали слова великого українського поета Тарас Шевченко.
Бо навіть у найтемніші часи люди вірили в життя, у дітей, у майбутнє.
Бо поки народжується нове життя —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.