Розділ 19 Зерня тривоги

Ранок того дня був ясний, але холодніший, ніж попередні. Небо було чистим, без жодної хмарини, і сонце повільно піднімалося над лісом, освітлюючи зелені поля.
Село прокидалося раніше, ніж зазвичай.
Півні співали один за одним, у дворах скрипіли ворота, а десь у далині вже було чути тихий гул воза, що їхав дорогою.
Марина вийшла на подвір’я з глечиком води. Вона зупинилася на хвилину й глянула на поле, яке починалося відразу за селом.
Зелені сходи пшениці стали ще густішими. Земля оживала з кожним днем.
Іван саме виводив коня з сараю.
— Сьогодні буде теплий день, — сказав він.
Марина кивнула.
— Добре для врожаю.
Іван на хвилину зупинився.
— І для роботи.
На вулиці люди поспішали до поля.
Жінки несли кошики, чоловіки — інструменти. Діти ще сонні стояли біля воріт, проводжаючи батьків.
Старий Петро, як завжди, сидів на лавці.
Він уважно дивився на дорогу.
Семен підійшов до нього.
— Доброго ранку, діду.
— Доброго, — відповів Петро.
— Чого ти так дивишся на дорогу?
Старий трохи примружив очі.
— Бо іноді саме дорога приносить новини.
— Які новини?
Петро повільно відповів:
— Різні.
На полі робота йшла швидко.
Чоловіки розпушували землю між рядками, жінки збирали бур’яни у великі купи.
Сонце піднімалося все вище, і повітря ставало теплішим.
Іван працював разом із Семеном.
— Пшениця добре піднялася, — сказав Іван.
— Так.
Семен провів рукою над зеленими стеблами.
— Земля щедра.
Іван усміхнувся.
— Головне, щоб люди не були жадібними.
Семен подивився на панський маєток у далині.
— Інколи це найважче.
Ближче до полудня на дорозі з’явився вершник.
Люди одразу помітили його.
Це був не управитель.
Це був чужий.
Він їхав швидко, піднімаючи пил, і зупинився біля панського двору.
Селяни мовчки переглядалися.
— Хто це може бути? — тихо сказала Катерина.
Марина похитала головою.
— Не знаю.
У панському маєтку того дня відбулася довга розмова.
Пан Анджей приймав гостя в своєму кабінеті.
Управитель Михайло стояв біля дверей.
— У багатьох місцях люди почали хвилюватися, — говорив гість.
Пан Анджей нахмурився.
— Через що?
— Через життя.
У кімнаті на мить стало тихо.
— Люди стали більше говорити про волю.
Пан підійшов до вікна.
— Слова — це лише слова.
Гість відповів спокійно:
— Інколи саме слова змінюють світ.
Увечері новина вже тихо ходила селом.
Люди не знали всіх подробиць, але відчували, що щось відбувається.
Марина сиділа біля хати, тримаючи на руках сина.
Іван сів поруч.
— Чув про вершника? — запитала вона.
— Чув.
— Що він привіз?
Іван похитав головою.
— Поки що тільки тривогу.
Марина подивилася на дитину.
— Нехай би ця тривога минула стороною.
Іван підняв очі до неба.
Над селом уже з’являлися перші зорі.
І серед цієї вечірньої тиші знову оживали слова великого українського поета Тарас Шевченко.
Бо поки на цій землі народжуються діти, поки люди не втрачають віри у життя —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.