Розділ 15 Дорога через поле

Ранок того дня був трохи інший. Небо було затягнуте тонкими хмарами, і сонце світило м’якше, ніж зазвичай. Над селом стояла тиха прохолода, а вітер повільно гойдав молоде листя на вербах біля річки.
Здавалося, що природа сама прислухається до чогось.
Марина вийшла на подвір’я ще до того, як остаточно розвиднілося. Вона винесла відро з водою і поставила його біля порога. У хаті ще спав її син, загорнутий у теплу ковдру.
Іван уже стояв біля воріт, дивлячись на дорогу.
— Чого так рано встав? — тихо запитала Марина.
— Просто не спалося.
Вона підійшла ближче.
— Думаєш?
Іван кивнув.
— Учора управитель казав, що сьогодні приїде пан оглядати поля.
Марина зітхнула.
— Значить, буде неспокійний день.
Село прокидалося повільно.
Люди виходили з хат, вітаючись один з одним короткими словами. Жінки поспішали до колодязя, чоловіки збирали інструменти.
Старий Петро сидів на лавці, як завжди.
Він уважно дивився на дорогу, що вела до панського маєтку.
— Діду, чого ти так дивишся? — запитав Семен, який проходив повз.
— Бо дорога завжди щось приносить, — відповів Петро.
— І що вона принесе сьогодні?
Старий усміхнувся.
— Побачимо.
На полі робота почалася, як завжди.
Чоловіки йшли вздовж борозен, перевіряючи молоді сходи. Жінки прополювали землю, обережно витягуючи бур’яни.
Зелені паростки вже добре піднялися над землею.
Іван працював мовчки.
Семен підійшов ближче.
— Бачиш, як швидко росте?
Іван провів рукою по стеблах.
— Земля знає, що робить.
Семен подивився на далеку дорогу.
— Але люди іноді заважають їй.
Іван зрозумів, про що він говорить.
Ближче до полудня на дорозі з’явився вершник.
Це був управитель Михайло.
Він зупинив коня біля поля і оглянув людей.
— Пан скоро буде тут, — сказав він.
Селяни мовчки продовжували працювати.
Але тепер кожен відчував напруження.
Через деякий час на дорозі з’явився екіпаж.
Коні повільно рухалися по пилюці, а колеса тихо скрипіли.
У кареті сидів пан Анджей.
Він дивився на поля уважно, ніби вперше бачив усе це.
Екіпаж зупинився.
Пан вийшов і повільно пішов уздовж борозен.
— Урожай виглядає добрим, — сказав він.
Управитель кивнув.
— Люди працюють старанно.
Пан подивився на селян.
Його погляд на мить зупинився на Іванові, який саме випростався після роботи.
А потім він перевів очі на зелене поле.
— Земля щедра, — сказав він.
— Якщо її не мучити, — тихо додав Семен.
Його слова почули тільки ті, хто стояв поруч.
Іван швидко глянув на нього.
Але пан уже повертався до карети.
Коли екіпаж поїхав, напруження трохи спало.
Люди знову почали говорити між собою.
— Добре, що все минуло спокійно, — сказала Катерина, витираючи руки.
Марина кивнула.
— Сьогодні справді тихий день.
Увечері селяни поверталися додому.
Дорога через поле була довгою, але приємною. Над землею вже починав підніматися легкий туман, а сонце повільно опускалося за ліс.
Іван ішов поруч із Мариною.
— Сьогодні пан дивився на поле так, ніби щось шукав, — сказала вона.
— Може, думав про врожай.
Марина похитала головою.
— Може, і не тільки про нього.
Іван подивився на свого сина, якого Марина несла на руках.
Хлопчик уже майже засинав.
— Головне, щоб у нього було краще життя, — тихо сказав Іван.
Марина усміхнулася.
Над селом повільно з’являлися перші зорі.
І в цій тихій вечірній тиші знову оживали слова великого українського поета Тарас Шевченко.
Бо поки люди працюють на землі, поки народжуються діти і звучить людський сміх —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.