Розділ 13 Під тихим небом

Весна вже повністю розгорнула свої крила над селом. Ранки стали світлішими, а дні довшими. Повітря пахло свіжою землею, травою і молодим листям, яке тільки-но з’явилося на деревах. Навіть старі паркани, обвиті сухими торішніми гілками, здавалися тепер живішими.
Село поволі змінювалося разом із природою.
Там, де ще кілька тижнів тому панувала холодна тиша, тепер було чути дитячі голоси, спів птахів і тихий шум річки, що текла за луками.
Марина прокинулася від сонячного світла, яке пробилося крізь маленьке вікно хати. Вона підвелася і відразу подивилася на лаву, де спав її син.
Хлопчик уже прокинувся і сидів, розглядаючи дерев’яну іграшку, яку Іван вирізав для нього кілька вечорів тому.
— Уже не спиш? — тихо сказала Марина.
Дитина підняла голову і радісно усміхнулася.
Марина взяла його на руки і притиснула до себе.
У такі хвилини вона майже забувала про всі турботи.
Іван уже був надворі.
Він лагодив старе ярмо біля сараю. Дерево трохи розсохлося після зими, і його треба було підправити перед польовими роботами.
Марина вийшла на подвір’я.
— Ти знову працюєш ще до сходу сонця, — сказала вона.
Іван усміхнувся.
— Сонце не чекає, поки ми прокинемося.
Вона поставила сина на землю, і той одразу зробив кілька невпевнених кроків по траві.
Іван засміявся.
— Дивися, який сміливий!
Марина подивилася на дитину з ніжністю.
— Він ще не знає, який світ складний.
Іван на мить замовк.
— І добре.
На вулиці село вже жило своїм звичним життям.
Біля колодязя стояли жінки з відрами. Вони розмовляли тихо, але іноді їхній сміх лунав по всій вулиці.
Старий Петро сидів біля своєї хати і різав ножем тонку гілку, роблячи маленьку сопілку.
Повз проходив Семен.
— Доброго ранку, діду, — сказав він.
— Доброго, — відповів Петро.
Він уважно подивився на хлопця.
— Щось у твоїх очах змінилося.
Семен усміхнувся, але усмішка була трохи сумною.
— Просто думаю.
— Людина, яка думає, рано чи пізно знаходить свій шлях, — сказав Петро.
Семен кивнув і пішов далі.
На полі робота вже почалася.
Чоловіки розпушували землю між засіяними рядками, щоб молоді паростки могли легше пробитися до світла.
Іван працював мовчки, але його рухи були впевненими.
Сонце піднімалося все вище, і теплий вітер гойдав молоді зелені стебла.
Семен працював поруч.
— Подивися, — сказав він, показуючи на землю.
Іван нахилився.
З-під темної ріллі вже пробивалися маленькі зелені паростки.
— Ось і життя, — тихо сказав Іван.
Семен усміхнувся.
— Земля завжди сильніша за зиму.
На іншому краю поля жінки працювали з молодою розсадою.
Марина обережно розкладала маленькі рослини в підготовлені ямки.
Катерина витирала піт із чола.
— Сонце сьогодні гаряче.
— Це добре, — сказала Марина. — Для рослин.
Стара Ганна нахилилася і поправила землю навколо саджанця.
— Коли дивишся на ці маленькі паростки, — сказала вона, — розумієш, що життя починається з малого.
Марина задумливо кивнула.
У панському маєтку того дня було незвично тихо.
Пан Анджей ходив по великому саду, який розквітав навесні. Дерева вкривалися білим цвітом, а повітря було наповнене солодким ароматом.
Пані Олена йшла поруч.
— Подивися, як гарно, — сказала вона.
Пан зупинився.
— Так.
Але його думки були десь далеко.
— Про що ти думаєш? — запитала вона.
Він подивився на поля, що простягалися за садом.
— Про те, що час іде.
— І що з того?
Пан тихо відповів:
— Разом із часом змінюється і світ.
До вечора робота на полі закінчилася.
Люди поверталися до села стомлені, але задоволені.
Марина йшла поруч із Іваном.
— Ти бачив паростки? — запитала вона.
— Бачив.
— Вони такі маленькі.
Іван усміхнувся.
— Але з них виросте хліб.
Вони йшли тихою дорогою, над якою вже починали з’являтися перші вечірні зорі.
І в цій тихій селянській тиші знову звучала правда слів великого українського поета Тарас Шевченко.
Бо поки земля дає життя, поки матері дивляться на своїх дітей із надією, поки люди сіють зерно і вірять у завтрашній день —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.