Розділ 7 Земля і люди

Ранок народжувався повільно.
Над селом ще лежав густий туман, який піднімався від вологих після бурі полів. Земля була темною і важкою, напоєною дощем. Повітря пахло мокрою травою, димом із печей і свіжим хлібом, що його господині вже виймали з гарячих печей.
Село прокидалося.
Спочатку заспівали півні. Потім заскрипіли ворота, загавкали собаки. Десь у дворі заіржала кінь, а біля колодязя вже було чути голоси жінок, які набирали воду.
Життя починало новий день.
Марина прокинулася ще до світанку. Вона тихо піднялася з ліжка, щоб не розбудити сина, і підійшла до печі. Вогонь у ній майже згас, лише кілька червоних вуглин тихо жевріли під попелом.
Вона обережно підклала дрова і почала роздмухувати полум’я.
У хаті стало трохи світліше.
Іван сидів за столом і повільно зав’язував пояс на своїй сорочці. Його обличчя було серйозним, навіть суворим.
— Знову не спав? — тихо запитала Марина.
Іван кивнув.
— Думаю про врожай.
Вона поставила на стіл миску з кашею.
— Після дощу земля має родити добре.
Іван подивився на неї.
— Якби все залежало тільки від землі…
Вони обоє знали, що він має на увазі.
Панські накази могли змінити будь-які надії.
На вулиці вже збиралися люди.
Старий Петро, як завжди, сидів на лавці біля своєї хати. Його сива борода була трохи мокрою від ранкового туману.
Він дивився, як селяни один за одним виходять на дорогу, беручи з собою знаряддя праці.
Іван зупинився поруч.
— Доброго ранку, діду.
— Доброго, — відповів Петро.
Він довго мовчав, а потім сказав:
— Знаєш, Іване… земля — дивна річ.
— Чому?
Старий провів рукою по коліну.
— Вона терпить усе. І бурі, і холод, і людську жадібність.
Іван уважно слухав.
— Але вона пам’ятає тих, хто її обробляє.
Іван подивився на темні поля, які ледве було видно крізь туман.
— Хотілося б у це вірити.
Петро тихо усміхнувся.
— Не хотілося б. Треба.
Коли селяни прийшли на поле, туман почав повільно розсіюватися.
Перед ними відкрилася широка рілля, яка тягнулася до самого лісу. Мокра земля блищала під слабким сонячним світлом.
Робота почалася.
Чоловіки бралися за плуги, жінки — за сапи і кошики. Усі рухалися повільно, але злагоджено, ніби одна велика родина.
Іван працював поруч із Семеном.
Молодий чоловік був мовчазний, але його рухи були різкішими, ніж зазвичай.
— Ти ще думаєш про вчорашнє? — тихо запитав Іван.
Семен зітхнув.
— А як не думати?
Він ударив лопатою по землі сильніше, ніж потрібно.
— Люди працюють, як воли. А їм усе мало.
Іван озирнувся.
Управитель Михайло стояв неподалік і уважно спостерігав за роботою.
— Обережніше з такими словами, — прошепотів Іван.
Семен похитав головою.
— Я не боюся правди.
— Правда іноді коштує дорого.
Семен замовк.
Але його очі залишалися темними від думок.
На іншому краю поля жінки збирали каміння, яке дощ вимив із землі.
Марина працювала поруч із Катериною та старшою жінкою Ганною.
— Цього року каміння більше, — сказала Ганна, витираючи піт із чола.
— Після дощу завжди так, — відповіла Марина.
Катерина на мить зупинилася і подивилася на далекі панські будівлі.
— Інколи думаю… — сказала вона тихо. — Як воно там живеться?
— Де? — запитала Марина.
— У панському домі.
Марина подивилася в той самий бік.
Великий будинок стояв на пагорбі, світлий і спокійний.
— Інакше, — сказала вона.
Катерина сумно усміхнулася.
— Це ми й так знаємо.
Тим часом у панському будинку пан Анджей сидів у кабінеті.
Перед ним лежали книги з підрахунками врожаю, витрат і доходів.
Він повільно перегортав сторінки.
— Якщо врожай буде слабкий, — пробурмотів він, — доведеться збільшувати податки.
У двері тихо постукали.
У кімнату зайшла пані Олена.
— Ти знову за паперами? — запитала вона.
— Господарство не ведеться саме по собі.
Вона підійшла до вікна.
— Люди працюють з самого ранку.
Пан Анджей не підняв голови.
— Для цього вони й тут.
Пані Олена довго дивилася на поле.
І раптом сказала:
— А ти колись думав, що вони відчувають?
Пан Анджей підняв очі.
Йому не подобалося це питання.
До вечора робота стала ще важчою.
Сонце піднялося високо, і вологе повітря стало душним.
Люди втомлювалися швидше.
Але ніхто не зупинявся.
Коли сонце почало сідати, селяни повільно рушили назад до села.
Марина йшла поруч з Іваном.
— Сьогодні був важкий день, — сказала вона.
— Як і всі останні.
Вона подивилася на нього.
— Але ми витримаємо.
Іван тихо усміхнувся.
— Ми завжди витримуємо.
У селі вже запалювали світло в хатах.
Десь плакала дитина. Десь хтось співав тиху пісню.
Життя тривало.
І навіть у ці важкі часи люди пам’ятали просту істину, яку колись висловив Тарас Шевченко.
Бо поки у хатах колишуть немовлят, поки матері співають колискові, поки люди знаходять силу жити —
і буде син,
і буде мати,
і будуть люди на землі.