Розділ 6 Після бурі

Ніч після бурі була незвично тихою. Дощ поступово стих, і над селом повільно розходилися хмари. Десь далеко у темряві ще глухо гуркотів грім, але він уже втрачав свою силу.
Земля дихала вологою.
Вранці, коли перші промені сонця торкнулися полів, усе виглядало інакше. Мокра рілля темніла під світлом, а трава блищала краплями води.
Марина вийшла з хати з відром і на мить зупинилася біля воріт.
Повітря було свіже, прохолодне.
Здавалося, що буря забрала із собою частину тієї напруги, яка висіла над селом останні дні.
Але це було лише відчуття.
Бо всередині людей нічого не змінилося.
Іван стояв біля стайні і перевіряв коня. Тварина тихо фиркала, струшуючи краплі води з гриви.
— Земля сьогодні буде важка, — сказав він.
Марина кивнула.
— Після дощу завжди так.
Вона подивилася на чоловіка уважніше.
— Ти знову майже не спав.
Іван лише знизав плечима.
— Думки не дають.
На вулиці люди вже виходили з хат.
Дехто розглядав наслідки бурі: зламані гілки, калюжі, повалені паркани. Але справжніх руйнувань майже не було.
Старий Петро стояв біля дороги і дивився на небо.
— Добре, що буря не затягнулася, — сказав він. — Земля нап’ється води, і врожай буде кращий.
Поруч зупинився Семен.
— Якщо його ще дадуть зібрати… — тихо відповів він.
Петро подивився на нього уважно.
— У тебе важкі думки, хлопче.
— У всіх вони зараз важкі, — сказав Семен.
На панському дворі теж оглядали наслідки негоди.
Управитель Михайло ходив між будівлями і віддавав накази.
— Перевірити комори!
— Підняти зламаний тин!
— Коней нагодувати раніше!
Його голос лунав різко, як завжди.
Пан Анджей стояв на ґанку і дивився на поля.
Після дощу вони здавалися ще ширшими.
І раптом він подумав про одну просту річ: кожен клаптик цієї землі тримався на праці тих людей, які зараз ішли до поля.
Робота почалася пізніше, ніж зазвичай.
Земля була важкою, липкою, і плуг ледве проходив через мокру ріллю.
Іван напружено тримався за руків’я, спрямовуючи коня.
— Тягни, друже… — тихо сказав він.
Неподалік Семен допомагав іншому чоловікові витягувати колесо воза, яке загрузло у багнюці.
— От бачиш, — сказав він з гіркою усмішкою, — навіть земля сьогодні не хоче працювати.
Іван коротко глянув на нього.
— Тихіше.
Семен лише зітхнув.
Жінки працювали на іншому краю поля.
Марина і Катерина збирали гілки, які буря зірвала з дерев.
— Пам’ятаєш бурю три роки тому? — сказала Катерина.
— Ту, що зірвала дах у старої Ганни?
— Так.
Марина кивнула.
— Тоді люди допомогли їй за один день усе відбудувати.
Катерина усміхнулася.
— Бо разом легше.
Вони працювали мовчки кілька хвилин.
Потім Катерина тихо додала:
— Інколи думаю… якби люди завжди трималися разом, багато чого було б інакше.
Марина подивилася на неї, але нічого не сказала.
У панському будинку пані Олена сиділа біля вікна з чашкою чаю.
Вона дивилася на мокрі поля і на людей, які знову працювали після бурі.
Їй раптом пригадалося дитинство.
Її батько колись сказав:
— Земля належить тим, хто її любить.
Тоді вона не зрозуміла цих слів.
Тепер — починала.
Ввечері село було спокійніше.
Після важкого дня люди сиділи біля хат, дивлячись, як сонце повільно сідає за лісом.
Марина колисала сина на руках.
Іван сидів поруч, мовчки дивлячись на дорогу.
— Знаєш, — сказав він раптом, — іноді здається, що життя тут ніколи не зміниться.
Марина тихо усміхнулася.
— А іноді здається, що зміниться.
Іван подивився на неї.
— Чому ти так думаєш?
Вона подивилася на дитину.
— Бо поки народжуються діти, життя не може стояти на місці.
Над селом повільно сходив вечір.
І десь у тихій темряві земля, як і багато років тому, зберігала просту істину, яку колись висловив Тарас Шевченко:
І буде син.
І буде мати.
І будуть люди на землі. 📖