Розділ 5 Передчуття бурі

Ранок того дня почався дивно тихо. Ніби саме повітря над селом стало важчим. Сонце ще не піднялося над лісом, але в небі вже тягнулися темні хмари, і вітер повільно хитав верхівки старих верб біля річки.
Марина прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона сиділа біля печі, роздмухуючи вогонь, і дивилася, як маленькі язики полум’я освітлюють темну хату.
Іван ще спав, але сон його був неспокійний.
Вона тихо зітхнула.
Останні дні змінили людей у селі. Розмови стали тихішими, погляди — важчими. Люди працювали, як і раніше, але в їхніх рухах відчувалася втома, яка вже не була просто фізичною.
Це була втома душі.
Маленький син прокинувся і тихо покликав:
— Мамо…
Марина усміхнулася і підійшла до нього.
— Вставай, мій соколику.
Вона підняла його на руки і на мить притиснула до себе. У такі хвилини весь світ ніби стискався до цього маленького тепла.
На вулиці люди вже збиралися на роботу.
Старий Петро, як завжди, сидів біля воріт і дивився, як селяни проходять повз.
— Дивлюся на вас… — сказав він тихо. — І думаю, що земля наша багато бачила.
Іван зупинився поруч.
— Що ти маєш на увазі, діду?
Петро повільно провів рукою по сивій бороді.
— Коли люди довго мовчать — це ще нічого. Гірше, коли вони починають думати.
Іван нічого не відповів.
Але ці слова залишилися з ним на весь день.
На панському дворі того ранку було неспокійно.
До маєтку приїхав гість із сусіднього повіту — багатий поміщик, старий знайомий пана Анджея. Вони довго говорили у великій залі, де висіли портрети предків і пахло старим деревом.
— Люди зараз стали важчими, — сказав гість, наливаючи вино. — У моїх селах теж бурчать.
Пан Анджей нахмурився.
— Селяни завжди бурчать.
— Так, — відповів гість. — Але зараз інший час.
Пан Анджей замислився.
Йому не подобалася ця розмова.
На полі робота йшла важко.
Вітер посилився, і земля була тверда після холодної ночі. Люди працювали мовчки.
Іван вів плуг, але його думки були далеко.
Неподалік Семен, той самий молодий селянин, який учора посперечався з управителем, працював із похмурим обличчям.
Михайло уважно стежив за ним.
Управитель не забув тих слів.
— Дивися мені, — сказав він тихо, проходячи повз. — Ще раз щось подібне скажеш — пошкодуєш.
Семен нічого не відповів.
Але його руки стискали лопату так сильно, що побіліли пальці.
До обіду вітер став ще сильнішим.
Небо потемніло.
Жінки працювали біля краю поля, збираючи сухі стебла.
Катерина тихо сказала:
— Буде буря.
Марина підняла голову і подивилася на небо.
— Може, й буде.
Але вона відчувала, що буря насувається не тільки на поля.
У панському будинку пані Олена ходила по довгому коридору і слухала, як вітер б’ється у вікна.
Вона зупинилася біля великого вікна.
На полі люди виглядали зовсім маленькими.
І раптом їй стало страшно.
Не за себе.
За них.
Перші краплі дощу впали на землю ближче до вечора.
Селяни поспішали закінчити роботу.
Вітер піднімав пил, гнув дерева, і над полями прокотився далекий гуркіт грому.
— Швидше! — крикнув Михайло.
Але буря прийшла швидше.
Темні хмари накрили небо, і раптом почалася сильна злива.
Люди побігли до возів, до дерев, до будь-якого укриття.
Іван схопив Марину за руку.
— Ходімо!
Вони бігли разом з іншими до краю поля.
Грім розрізав небо.
Дощ падав важкими краплями на землю, яка миттєво стала темною і мокрою.
Люди стояли під деревами, притискаючись одне до одного.
Ніхто не говорив.
У цей момент усі були однакові — і сильні, і слабкі.
І коли буря повільно почала стихати, над полями з’явилася тиша.
Лише дощ тихо падав на землю.
Марина дивилася на темну ріллю і думала про одну просту річ.
Життя важке.
Але воно сильніше за бурі.
Бо поки люди живуть, поки народжуються діти, поки серця знаходять силу любити — світ продовжується.
І навіть серед темних хмар земля тихо нагадувала людям слова, які пережили століття.
Рядок, написаний колись Тарас Шевченко, здавався тут особливо правдивим:
І буде син.
І буде мати.
І будуть люди на землі.