Пролог

Земля пам’ятає все.
Вона пам’ятає кроки тих, хто ходив цими стежками задовго до нас. Пам’ятає людські голоси, що колись наповнювали повітря сміхом, молитвами й тихими піснями. Пам’ятає піт, що падав у чорну ріллю разом із зерном, і сльози, які ніхто, окрім неї, не бачив.
Ця земля бачила багато.
Бачила, як сходило сонце над безкраїми полями, що належали не тим, хто їх обробляв. Бачила, як люди працювали від світанку до темряви, схиляючи спини над важкою працею, що ставала їхньою долею.
Тут стояло невелике село.
Хати тулилися одна до одної, наче люди, які шукали тепла. Білі стіни, вкриті тріщинами часу, солом’яні стріхи, дерев’яні ворота, що скрипіли від кожного подиху вітру. Між хатами тягнулися вузькі стежки, витоптані тисячами кроків — важких, втомлених, але впертих.
Тут жили кріпаки.
Люди, чиє життя було записане в панських книгах, наче рядки в господарському рахунку. Люди, що належали не собі.
І все ж вони жили.
Вранці вони виходили в поле, вдихаючи холодне повітря світанку. Пахло вологою землею, димом із печей і свіжим хлібом, який господині виймали з гарячих печей.
Чоловіки брали до рук важкі знаряддя праці. Жінки поспішали до колодязів по воду. Діти бігали босоніж по траві, ще не знаючи, що колись і їм доведеться схилити спину над тією ж землею.
Життя було важким.
Але воно тривало.
Іноді ввечері, коли день повільно згасав за лісом, люди збиралися біля хат. Втомлені, мовчазні, вони дивилися на небо, де одна за одною з’являлися зорі.
У такі хвилини старі люди починали говорити про життя.
Про те, як усе минає.
Про те, що навіть найтяжчі часи не можуть зупинити головного.
Старий дід Петро, якого в селі поважали за мудрість, часто повторював слова, які колись почув від мандрівного дяка.
Він дивився на дітей, що гралися біля воріт, і тихо казав:
— Поки народжується дитина — доти живе світ.
Люди слухали мовчки.
Бо кожен із них знав: життя може бути несправедливим, тяжким і жорстоким. Але воно сильніше за біль.
І поки в селянських хатах лунає дитячий плач, поки матері колишуть немовлят, поки на землі з’являються нові люди — надія не зникає.
Бо життя завжди знаходить дорогу.
І тому, попри всі страждання, на цій землі знову і знову здійснюється проста істина, про яку колись написав Тарас Шевченко:
І буде син.
І буде мати.
І будуть люди на землі.