Минуле

Липень пашів жаром на перехожих. Вокзал, що за останні роки бачив стільки сліз горя та щастя, проводжав молоде дівча у першу самостійну подорож. Якби страшно не було батькам, соколята вилітають із гніздечка, а Зою відпустили всього-на-всього у відпустку під обіцянку телефонувати кожен день..

Батьки опікувались дитиною не просто так. Коли Зоя мала йти до першого класу, до їхнього рідного містечка Алчевська вдерлися невідомі та встановили свою владу. Дівчина мало що пам'ятала з того часу. Батьки досить швидко зметикували й виїхали з міста з кількома валізами та кошеням, яке підібрали в дорозі. Він для них ніби шматочок дому, що вдалося прихопити від лап загарбників.

Містом для нового дому обрали не просто так, мали родичку в Токмаку, рідну сестру батька — Олесю. Вона то і прихистила на перший час у квартирі. Тіснувато було чотирьом дорослим та трьом дітям в «двушці», але спокійно. Тоді знімна квартира, багато знімних квартир. Зрештою тато на прийманні до лікарні, куди влаштувався одразу, познайомився зі літньою жінкою. Раніше її доглядала сусідка, але та виїхала за кордон і старенька лишилася сама. А у свій поважний вік, ходити вже майже не могла. Тож мама ходила щодня після роботи прибрати та готувати їсти, та тричі на тиждень купати.

Це тривало п'ять років, а тоді жінка відійшла на той світ, лишивши родині трикімнатну квартиру недалеко від тої самої лікарні. Ще за рік, вони зробили новий ремонт, замінивши проводку та старі труби. І зажили щасливо в новому домі. Шкода що не довго. Бо одному гнилій нації на чолі з карликом дуже заважала манія величі, надута з нічого, ніби булька під носом у застудженої собаки. Так вони пережили другу окупацію, набагато страшнішу від попередньої. Пережили голод і холод, а при ліпшій можливості виїхали до Луцька. Матері хотілось бути якомога далі від дурних сусідів. Тільки батько лишився у Дніпрі й до кінця війни оперував наших військових. Їх до себе звав син Олесі, на той момент вже покійної. Та рідної країни полишати не хотілось.

Від сусідів знали, що квартиру в Алчевську зайняла родина російського солдата, який удобрював нашу землю. Отак від неї лишилися одні документи, але добре що зберегли. Після звільнення міста вони змогли її навіть продати. Як і квартиру в Токмаку, в якій повибивало шибки та двері. Тоді вже по приїзду батька, врешті придбали квартиру тут, у Луцьку. Зоя вступила до університету на міжнародні відносини. Хотіла ринути до Києва та побоялися батьків лишати, вони над єдиною донькою трусилися. Все робили, аби дитина щаслива була.

На море відпускати не хотіли, не дивлячись на те, що цього року нарешті дозволили відкрити туристичний сезон. Мама пропонувала в Туреччину разом, але татова відпустка припадала на середину вересня, а у Зої навчання. Та й хотілося трішечки свободи, розправити крила і спробувати, як воно бути дорослою. Навіть гроші в батьків не брала, підробляла трохи після навчання і минуле літо, усе заощаджувала, тож мала на свої забавки.

Куди поїхати, обирала довго. Великі міста не приваблювали, навіть трішечки лякали. Але й в дику місцину їхати не цікаво. Душа бажала вечірок і зустрічей світанку на березі моря. Проблема в пошуку була ще й у тому, що це вперше узбережжя Чорного моря запрошує до відпочинку. Відгуки старі, можливо не актуальні. Але спираючись хоча б на них, обрала Залізний порт.

От вона стоїть на вокзалі Херсону, місто, яке так сильно натерпілося від лап страшного монстра. Воно й досі пам‘ятало увесь біль. Та Зої не довелося його побачити, адже між прибуттям потягу та автобусом усього двадцять хвилин, а туристів чимало. Тож взявши наплічник та невеличку валізу, дівчина хутко покрокувала до автостанції, де вже юрбився народ. Синя майка прилипала до грудей, а джинсові шорти вже натирали стегна з середини. Хотілось швиденько пірнути в солону воду.

Автобус до Залізного порту прибув із запізненням у п'ять хвилин, люди голосили, запахи пиріжків з намету перемішалися із запахом поту. Але й це не могло зіпсувати довгоочікувану відпустку. Коли до дверей залишався лише один чоловік, водій гучно оголосив:

— Місць немає!

А ось це вже настрій знатно підпсувало, адже наступний автобус за сорок п‘ять хвилин, а якщо знову запізниться, то усі п‘ятдесят. Люди сумно зітхнули та побрели шукати затінок, попутно між собою вирішуючи хто який у черзі на наступну зупинку.

— Дівчино! — хтось голосив із того самого автобусу.

Зоя обернулася, помітивши у дверях фіолетового буса стрункого красунчика. Світле коротке волосся зачесане на бік, білосніжні зуби на контрасті із засмаглою шкірою. Він був одягнутий в сіру футболку, на якій від поту проступило мокра пляма на шиї. Червоні шорти та смугасті сланці.