Глава 15. Жіночі мрії

Ранкова сонна Кора рухалася мало і плавно, на відміну від Кори-живчика вдень. Дівчина відвела мене на кухню, де вже були наложниці Сама: Рада та Тара. Обидві були чорноволосі та кароокі, майже однакового зросту та статури. Зі спини не відрізниш. Жінки відрізнялися рисами обличчя. У Ради вони були дрібні, загострені, у Тари навпаки – широкі вилиці, пухкі губи.

Жінки хихикали та щось обговорювали. До того, як переступити поріг, я затрималася, уважно слухаючи їх балаканину і непомітно заглядаючи в отвір, залишаючись непоміченою. Звичайно, приводом для пліток була моя особа. Ці дві одаліски згадували вчорашні уроки танців та музики.

— Ні, ну ти бачила цю танцівницю! — хихикнула Рада, сьогодні одягнена у зелену сукню. Її руки прикрашали безліч тонких браслетів, які мелодійно побрязкували, поки вона накривала на стіл. Ці браслети гіпнозували мою сутність золотим сяйвом. Я навіть ущипнула себе, щоб відволіктися від чаклунського блиску начищених прикрас.

— І не кажи! Гроза добору. Та від неї спадкоємець втече втрачаючи шльонки! — вторила їй Тара, швидко розкладаючи плоскі м'які подушки-сидушки навколо низенького, але широкого столу для десятка людей. Він займав пів кухні.

— І чому це ефар Ула вважає, що вона варта взяти участь у Дні Вибору? — пирхнула Рада. — Я ось і краще танцюю та співаю, як райська гурія, а він мене не пустив на відбір два роки тому.

«Ефар?» — слово було нове і незрозуміле, але завдяки подальшій розмові все прояснилося.

— Тише ти, дурна! – пирхнула Тара. — Чи нам скаржитися. Те, що шановний ефар обрав тебе для свого сина два роки тому і рік тому мене, привів у будинок і дав нам захист і дах — дорогого варте. Ким би ти була у тому палаці? Однією з кількох десятків? А тут ти улюблена наложниця сина самого ефара — глави Храму емірату К'єррі. Чи ти сподівалася стати дружиною?

— Ну ти загнула — дружиною. То ти маєш рацію, але так би хотілося побувати в палаці. Кажуть там все в золоті та у квітах, і піску немає зовсім. І прохолодно навіть у найспекотніший день тому, що там безліч фонтанів. Ти уявляєш так багато води? Я ось не уявляю. І в хаммам там можна ходити будь-коли, а не тільки на сьомий день тижня.

— До цієї розкоші додається даргон, — переходячи на шепіт, заперечила їй Тара. — Я ось боюся їх до тремтіння. Як бачу в місті, так руки холонуть і ноги підкошуються. Чому вони обличчя ніколи не показують?

— Це всім відомо, — пирхнула, не погоджуючись з Радою. — Тому що вони відзначені Духами. І бачити ці мітки не кожен винесе.

— Ось! — Тара підняла вказівний палець угору. — А уяви, якби ти побачила його, коли драгон покликав би тебе на ложе. Це ж від страху померти можна!

— Щось я не бачила незадоволених після того, як драгони відпускають наложниць, що не відбулися. Всі дуже задоволені.

— Може, вони й у палаці не знімають хусток, — невпевнено промовила жінка. — Ніхто з колишніх наложниць нічого не розповідає про своє перебування у палаці. Говорять, що не пам'ятають. Але як можна забути таке? Брешуть.

— Або бояться розповідати, — вставила Рада.

«Або хтось чудово використовує ментальний вплив» — подумала я і додала це питання в скарбничку з незрозумілостями.

— А знаєш, якби ефар не взяв мене до себе, то я все одно потрапила б до палацу!

— І як це?

— Я чула від свого дядька, який чув від управителя слугами палацу, що якщо попросити захисту в еміра, то він не відмовить.

— Звідки твій дядько знає управителя? — недовірливо спитала Тара.

— Мій дядько доставляє шкіру до палацу! — Рада сказала це з такою гордістю, би особисто це робила. — Так от, якщо попросити захист, то емір за законом має взяти того, хто просить до дому, і розібратися, що тобі загрожує і покарати винних.

— О… та що ж ти така безглузда? І як ти собі це уявляєш? Ти це зробиш, вважай проникнеш обманом у будинок і що далі? Емір розбереться, що ти обдурила його і покарає. Навіть боюся уявити як. Ти ж знаєш, закони у нас суворі. Все закінчується на площі або палицями по п'ятах надають, або батогом на правилі вирубають або голови позбавлять. Кат теж даргон. Він не знає жалю, непідкупний і підкоряється еміру.

— Отож ніхто й не робить так, — буркнула мрійниця.

Почувши достатньо, я зайшла на кухню, чемно вітаючись з жінками. На мене обидві невдоволено зиркнули та засунули в руку порожню миску.

— Довго спиш, — невдоволено скривилася Тара.

Друга жінка підхопила:

— Нікому не потрібна лінива наложниця.

— Ви маєте рацію, — легко погодилася. — Чим допомогти?

Але моя допомога не знадобилася. Жінки не просто балакали, але вже накрили на стіл. За мною підтягнулися й інші домашні.

Дружина Ули була чимось незадоволена і підтискала губи, кривлячись у бік Кори. На превеликий подив, Кору теж посадили за стіл. Вже пізніше я зрозуміла, що Кора не просто служниця, а далека родичка Жазі. І звинувачувала господиня Кору в тому, що одяг Ули виявився чомусь не випраним і ще вимащений в якомусь білому слизу. Це була моя провина, але що вдієш, не визнавати ж у тому, що я вночі нею користувалася і приймала пологи у віверни.

Усі розсілися за накритим столом, згідно з прийнятою в сім'ї ієрархією.