Розділ 6

Розділ 6
За вікном падає дощ.І знову до школи. Знову моя лінь... Мама вже шумить, щоб я вставала з ліжка. Встаю я, встаю...І заодно йду будити Лізку, їй теж пора вставати. Добре, що маю окрему кімнату від сестри, но все одно вона може заходити в мою кімнату і тривожити мене по дрібницях.
Поснідала, одягнулась, парасолю взяла і біжу до школи.
У нас урок хімії. Практична робота сьогодні. Я й забула... Вчитель нам дав пробірки, усе обладнання, яке потрібно і треба сісти удвох, бо не вистачає для всіх всього.Сиджу одна і думаю хто до мене під сяде, а вибір невеликий:Назар, Катя і так вийшло, що Сергій. Сушко до мене не сяде,  Руденко теж, ну що ж до мене сідає Стрілець. Дивно, но я побачила посмішку на його обличчі, коли він йшов до мене.
-Думаю, ти не проти, якщо я приєднаюсь до тебе на практичну? -пошепки сказав Назар. 
-Та ні,сідай! -промовляю я.
Ми слухали вказівки Руслана Дмитровича, нашого хіміка.Обережно брали пробірки, щоб не розбити. Назар мені допомогав поєднувати різні речовини , які в нас були і спостерігати за реакцією.Ми з ним не сварились, на відміну від інших. Однокласники репетували, сміялися, кричали....
Я писала рівняння реакцій, які ми робили, а Назар на мене дивився так дивно. Адже, коли я подивилась на нього, він нібито посміхався, але різко відкинув свій погляд на дошку(так само як на історії).
І коли продзвенів дзвінок на перерву, я завершую писати. І мене чекає Назар,щоб , мабуть, забрати зошит. Так і було, він наполягав мені дати свій зошит і він поставить разом зі своїм вчителеві на парту.Спочатку думала, що не треба цього робити, але потім передумала.Ми разом були в їдальні, разом відносили журнал в учительську, хоча я мала сама нести, він ж не важкий. Однокласник мене переслідував, мені аж незручно було. Ми й так не говорили, мали поговорити після уроків. Мабуть, щось дуже серйозне, щоб ніхто не знав і не бачив.

Настав нарешті час закінчення уроків.Чесно, вже з нетерпінням вилітаю зі школи, чекаю Стрільця. 
Бачу, як він вже спускається сходами і вже йде в напрямку до мене.
-Ліна, йди сюди, -каже однокласник. 
-Добре, я йду, -підбігаю до Назара.
-Я хотів сказати, що.. 
-А знаєш, я одного не розумію! Чому ти мені пишеш смс-ки, то я відповідаю, а коли я тобі написала, то ти ігнориш?? Це жахливо бісить! -більш суворим голосом запитую.
-Я знаю, що не відповідаю, но навіщо писати, якщо можна нормально поговорити чи я помиляюся? 
-Так, ти помиляєшся, бо хоть щось можна написати, щоб я так сильно не переживала! 
-О, то ти переживала? Ну і чого? -посміхається до мене Назар. 
-Стрілець, не смішно! Не переживала я, взагалі! 
-Ага, ага. 
-Так, розповідай про що хотів поговорити. 
-Що ж... Я..Я хотів давно сказати, що ти мені... 
І тут до мене дзвонить мама. Я зупиняю однокласника, бо мушу відповісти. 
-Алло, мам.Слухаю.
-Ліна, сонце, ти не забула, що сьогодні до нас прийдуть Петренки?І треба твоєї допомоги!Терміново додому і купи сметану!Думаю, що гроші маєш! 
-Мам, я вже йду! Гроші маю, -кидаю слухавку.
-Назар, давай поговоримо завтра. Маю йти, приїжджає мій хороший друг з Києва, я з ним давно не бачились! Так скучила за ним! А ти можеш мені написати те, що хотів сказати в Інстаграмі, ок? 
-Тобі треба бігти? Біжи, якось поговоримо, -каже Назар. 
-Ага, папа. 
-Всього доброго!

Я щось незрозуміла реакцію однокласника, спочатку був веселий, а потім різко засумував.Треба це також вияснити, но потім. Біжу до магазину, бо гості будуть скоро!