Навіщо?

Після прогулянки ми повернулися додому змучені. Я не радів цьому,  поки мій  нещасний брат зі штанів випригував.  Господи , така доросла людина а веде себе як мала дитина.  

Сівши за стіл вечеряти,  мама запитала. 

— Ну любі , як пройшла ваша прогулянка?.

Перша відповіла Соня. 

— Трішки мабуть нудно...але , весело. - сказала вона стримано , я перевів погляд на неї і хмикнув. 

— Станіславе...- відповіла мама грубим тоном. 

— Ну..а ми...трішки зганьбилися , ось...-перебила маму Кіра. 

— Ну як завжди , ні-чо-го новенького..- сказав я посміхаючись дівчині.

— Станіслав , годі. Іди у свою кімнату і все. - зі злістью відповіла мама. 

Я встав непоспішаючи піднімаюсь в гору , кидая погляди вниз. За мною встав тато , і пішов до себе , Кіра теж за хвилю опинилася біля мене  посміхаючись теплим сміхом. 

Коли зайшов в свою кімнату , я оглядався на стелю або на двері. До мене постукали. 

— Хто..? - запитав я. 

— Станіславчику,  це твоя мама. - відповіла мама. 

Вона не поспішаючи зайшла , дивилася на мене і вимовила: 

— Пробач мене...Я не хотіла. 

— Що за ідилія?  Спочатку робиш херню а потім пробачення?  Якщо ти так хочеш вибачитись то йди і вибачайся перед Алексом  , але мене більше не турбуй - с полу криком відповів. 

— Я не хотіла тебе народити , від такого виродка.  І ось ця копія виродка переді мною сидить. - з плачем відповіла. Що? Я тільки подивився на неї. 

— Мені дуже шкода тебе , не знав що стільки років я був в твоїх очах виродком.  - не дивлячись на неї пройшов повз. 

В коридорі стояв тато , який все це слухав. Він не був моїм рідним , але це був дядя. Історія моїй сім'ї не дуже ефектна але не жаліюся..

—Станіславе , йди у мій кабінет. -сказав він.  

Зайшовши в його логово  я посміхнувся згадуючи тата , він мене обожнював , тут ми проводили час разом , граючи,  читаючи. Сівши на крісло я поглянув на фото де я малий у руках тата. 

— Стасе , я знаю що тобі боляче...Ти дуже схожий на свого тата. Як побачу тебе , твої манери , посмішку , згадаю свого брата. Навіть скажу більше , ти навіть краще ніж мій син.Я б сказав не звертати уваги на слова твоєї мами,  але нажаль...неможливо - с паузами говорив дядя. 

— Я не хочу більше тут залишатись,  від нинішнього часу моє серце розбите до нашої сім'ї.  - відповів я. 

Я не хочу залишатись там де , приділяють більше уваги Олексію , я не ревную але мені набридло. В житті мами мене не існує,  через що? Що я накоїв ? Чого вона ненавидить мене? 

— Добре Станіславе Ігоровичу,  у мене є квартира,  поживеш там? - сказав дядя хоробрим голосом 

—Можливо,  коли можу переїхати? - я.

— Через два дні. - сказав він. 

Я кивнув мовчки вийшов з кабінету , пішов збирати речі. 

На вечір я одягнув чорний костюм,  з краваткою. Спустившись донизу я поглянув на сім'ю яка на перший погляд здається дуже хорошою , до сьогоднішнього дня.