Глава 15

Глава 15

Чи бувають ранки солодші ніж ті, коли ти прокидаєшся в обіймах коханої людини? Віра могла б впевнено стверджувати – кращих ранків, ніж сьогодні у неї не було. От якби ще не нав’язливе дзижчання телефону, яке вихопило її з сну…

- Алло, - сонно промурмотіла дівчина в слухавку.

- Доню, а ти де? – стривожено запитала слухавка маминим голосом.

Віра підвисла, переварюючи інформацію, і придумуючи відповідь.

- Дома? – невпевнено запитала вона у мами.

- Доцю. Я відпросилась на весь день у старшої медсестри, прийшла додому, а тебе немає, який «вдома»?

- Я у Лариси,  - остаточно прокидаючись запевнила матір Віра. Поруч сонно заворушився Антон Павлович. – Ми засиділись допізна, і я щоб не ходити поночі залишилась ночувати. Скоро буду дома! Геть з спросонку не зрозуміла навіть де я.

Віра нервово хіхікнула.

- А нам на поріг хтось дохлого пацюка підкинув, уявляєш! – заспокоївшись поділилась новиною Антоніна. – Ці сусідські коти взагалі совість втратили.

- Так, це точно. Ну все мам, Лариса кличе каву пити!

Віра натиснула відбій, червоніючи від необхідності брехати. Кинула телефон, і повернулась до Антона Павловича. Виявляється він уже не спав. Сонно примруживши очі роздивлявся Віру, і тій стало ніяково, під його захопленим поглядом. А то вона не знає, що з просоння виглядає зовсім не привабливо.

- Доброго ранку… подружко, - посміхнувся Вірі Волков.

- Ну не можу я мамі сказати правду, - прикриваючи ковдрою червоне обличчя промовила Віра. Як він собі це уявляє: «Мам, я у коханця, з яким у нас зустрічі для сексу?».

- Ходімо пити каву, тобі треба в місто, - забираючи з Віри ковдру погукав Волков. У нього на цей ранок були інші плани, але помітивши Вірине збентеження, вирішив не тиснути на дівчину.

Ранок виявився зіжмаканим, Віра почувала себе як на голках. Їй здавалось, що вона  і так надто довго затримується, і у мами виникнуть непотрібні питання. Ось мати почне допитуватись, чому Віра так довго збиралась, і одна брехня потягне за собою іншу.

Додому їхали переважно мовчки. Як дівчина уявляла своє повернення до міста учора – з щасливими посмішками і перемовинами. А насправді здавалось, що вона нашкодила, і їде на розправу до строгої матері. Хоч це було і не так, але неприємне почуття в душі осіло іржею і не полишало. Заважало насолоджуватись моментом на одинці з Антоном. Віра знала, що веде себе по дурному, але не могла нічого з собою вдіяти.

Заспокоїлась дівчина тільки тоді, коли відімкнула власним ключем двері квартири. Волков висадив її за квартал від її будинку, Віра сама попросила, відчуваючи себе шпигункою з дешевого фільму. Залишок дороги Віра пролетіла, задихаючись в холодному осінньому повітрі.

- Привіт, ма! – удавано радісно привіталась дівчина. – Планувала тебе побачити після обіду в лікарні.

- Там нуднотище, а вдома хоч помитись нормально можна.  Чекай,  не роззувайся. – Антоніна Микитівна вийшла в домашньому халаті, і з рушником на голові. – Винеси сміття. Я того гидкого пацюка замотала в пакетик. Ну і гидотна. Хтось натикав у нього голок, навіть коти їсти погидували.

Віра збентежено підхопила синій пакет із сміттям. Хто міг так познущатись на тваринкою? Через тонкі стінки пакету просвічувалось біле тільце гризуна з довгим, немов черв’як хвостом. Це був не вуличний пацюк, а домашній, куплений в магазині. Дівчині аж подих перехопило від жалю і зла на невідомих живодерів. Де ті захисники тварин, що борються за кожну побиту собаку? Чим щури гірше, що в них можна засовувати голки і безкарно вбивати?

Додому Віра повернулась геть без настрою. Подавлена жорстокістю, що панувала в світі. На довершення після обіду з невідомого номеру прийшла смс:   «Будеш як той щур, якщо не облишиш мого Антона».

У Віри все перевернулось в середині. Погані жарти у її суперниці. Не вагаючись дівчина набрала Антона Павловича, але він не підняв слухавку. Віра задумалась, що робити далі? В іншій ситуації вона б зателефонувала батькові. Але не зараз – доведеться розповідати йому про них з Антоном… Ні! Волков обіцяв все владнати, от в понеділок Віра  все йому розкаже, а він нехай здійснює заходи до своєї шанувальниці

- Я запрацювався, і не побачив, як ти набирала, - Антон Павлович перетелефонував близько п’ятої години вечора. Коли Віра вже вирішила, що він її ігноруватиме.

А виявилось, що він просто вимкнув звук на телефоні, щоб той заряджався і не відволікав його. Рідний голос обволікав і заспокоював, дівчина навіть не усвідомлювала в якій напрузі перебуває, поки не почула в слухавці Антона.

За вікном стемніло, мати повернулась до лікарні, і Віра залишившись сама, гостро відчувала тривогу і страх. Вона встигла трішки потеревенити з Ларою, борючись із збентеженням і сором’язливістю, розповіла про свої пригоди, не вдаючись в подробиці. Але підсвідомо все одно весь час чекала коли ж зателефонує Антон Павлович.

І від того, що він зберігає «режим тиші» Вірина тривога тільки зростала.

- Нам підкинули пацюка, мертвого, - збиваючись пояснила Антону Віра. Вона спробувала посміятись з ситуації, але не вдавалось. – Всього в голках. І смс прислали що це попередження мені…

- Це вже занадто! – розлютився Волков. – Хочеш я приїду?

- Не треба, - Віра злякалась власних бажань. Насправді вона дуже і дуже хотіла, щоб він приїхав. Його турбота бальзамом проливалась на її серце. Та що він тоді про неї подумає? Що вона маленька, несамостійна і інфантильна? – Завтра побачимось. А сьогодні нам обом треба відпочити.

Отак. Так мала сказати доросла і самодостатня жінка, а не маленька дитина. Нехай Антон Павлович знає, що вона самостійна і не буде йому тягарем. Не буде обтяжувати їх стосунки примхами і дитячими страхами.