Глава 12

Глава 12

Бабине літо радувало погодою, погожі сонячні дні стояли на вулиці. І запрошували до прогулянок бульварами в обрамленні жовтолистих дерев. 

- Гріх сидіти вдома,  - заявила Лара, і покликала Віру на прогулянку.

Віра вирішила, що розвіятись їй не завадить. Сидіти в чотирьох стінах після всього, що з нею відбулось вчора було звісно приємніше – від згадок про свою поведінку хотілось ще й під ковдру залізти, щоб заховати від усього світу червоніючу мармизу. Але дівчина давила на кореню ці ганебні душевні пориви.

І ніби ж все було добре. Все йшло так, як вона планувала, а відчуття перевершували всі її найсміливіші сподівання.  Вона пам’ятала, як тремтіла, немов розтягнута струна в сильних руках, як прогиналась під вибагливими поцілунками, і як відчайдушно вимагала більшого. Ні з ким вона так не втрачала голову, як Антоном Павловичем.

Та поява його колишньої осіла холодним попелом перегорілої пристрасті, залишила неприємний осадок на душі. Поруч з нею Віра розгубила всю свою впевненість. А що як Волков все ще її кохає, цю розкішну жінку?

Ні, звісно тут все зрозуміло – її, Віру,  з Антоном Павловичем пов’язує тільки договір про секс без обов’язків. Вона сама так встановила правила. І навіть примарна обіцяна ним моногамія, з його боку звісно що була продиктована не бажанням бути вірному самому, а тільки його владною натурою і бажанням бути завжди єдиним. Чого тоді, питається, якщо сама знала на що ішла, а Антон Павлович не обіцяв їй нічого взагалі, тепер так гидко? Чому так ясно відчувала вона себе зайвою в його житті?

Вся її впевненість, всі зібраність і бажання, розбивались як човник об скелі, розхитані бурею страху – вона ніколи не зможе зайняти місце в серці Волкова. А так хотілось бути для нього чимось більшим, ніж коханкою на один день, хотілось щось важити в його житі.

Ці думки по колу вертілись в її голові учора.

А сьогодні, при світлі дня, Віра подумала, що може навіть так і краще – що вчора нічого не відбулось. Можливо побачивши їх поруч зі своєю колишньою дружиною, Волков взагалі пожалкував, що вв’язався в цю авантюру. І може генеральний директор взагалі передумає тепер мати з Вірою справи.

Від цих думок можна було збожеволіти, перекручуючи їх в голові туди і назад. Тому дзвінок Лариси був як ніколи доречним. Вони взяли каву в невеличкій кав’ярні – два здоровецьких паперових стаканчики латте з корицею і  кленовим сиропом, і неквапливо прогулювались в парку, посьорбуючи напій через різнокольорові соломинки.

Лариса ділилась враженнями від зустрічі з Дмитром. Віра слухала її не дуже уважною, тому що в кожному перехожому вона вишукувала Антона. Це були її особисті вишукані тортури –  сподівання побачити Волкова, хоч мимохіть, хоч випадково…

- Ти слухаєш мене чи ні? – не витримала Лара.

- Авжеж, - покивала Віра. – Кажеш втік, твій Жидкін?

- Не втік, а вилетів як пробка! Наче кінь, якому жарина під хвіст потрапила!  - розсміялась Лариса. – То що з тобою відбувається?

- Я була вчора у Антона Павловича вдома, - соромлячись зізналась Віра.

- Ну ти даєш! І як? Що ви там робили?  - Лара ледь не заіскрилась від переповнюючих її питань. – Він сам тебе запросив?

- Можна і так сказати, - кивнула Віра, обережно підбираючи слова. Зараз вона вже була не впевнена, що має право розповідати подрузі подробиці своїх стосунків. От дивно, Ларису ніколи не зупиняли питання етики, і вона щиро і без таємниць, вивалювала подрузі всі свої походеньки. А Вірі хотілось, щоб те що відбувалось між нею і Волковим залишалось тільки між ними, ніби це була їх таємниця, і сторонній погляд міг все зіпсувати.

- І що? – цілком очікувано допитувалась Лара.

- Та нічого, прийшла його колишня з сином, і я втекла додому.

- Та ну! У нього такі гарні стосунки з тією жінкою?

- Ну мені не здалось, що вона була дуже доброзичливою,  - подумавши промовила Віра. – Та і він наче був не дуже радий.

- Щеб пак! – Лара розсміялась. – Йому зіпсували побачення. У нього мабуть такі плани були! Як тобі пощастило, подруго.

- Таке собі щастя, - підібралась до своїх сумнівів Віра. – Ти бачила його колишню? Він мабуть, як побачив мене поруч з нею, відразу зрозумів, що помилився з вибором. Ти хоч дізналась у свого Дмитра, чого вони розійшлись?

- Ну вибач,  - Лара стала серйозною. – Не став мені Дімон нічого розповідати, бризкав жовчю в бік Волкова, і психував, а по справі нічого не казав. А що там краля, його колишня? Давай подивимось!

Лара сіла на лавочку, вигріту сонечком, і дістала смартфон. Поклацала в соціальних мережах.

- Дивись, ось твій Антоша,  - знайшла вона профіль Волкова. -  Його колишня обов’язково має бути в нього в друзях! Впізнаєш?

Перед Віриними очима замайоріли іконки з зображеннями людей. До свого сорому Віра вчора ввечері робила те саме – шукала невідому шатенку в друзях Волкова. І не знайшла.

- Не шукай, її тут немає, - трішки поспостерігавши за подругою повідомила Віра. – Я шукала.

- Так. Або профіль прихований, або його немає. Але друге малоймовірно! Невже вона йому так насолила, що він її з друзів видалив? – зморщила по-старечому лоба Лариса. – Ану давай у спільних друзів пошукаємо! Ти кого знаєш?

- Ну хіба що оцю – Оленьку, - Віра ткнула пальцем в кадровичку. – Вони куми.

- Ану, ану, - оживилась подруга.

І правда, чому Віра сама не здогадалась пошукати ще десь? Може тому, що зазираючи в профіль до генерального директора відчувала себе так, ніби підглядає за ним? Хоча сам його профіль був майже не заповнений – три фотографії, дві за столом в офісі, і одна біля автівки. На останній генеральний директор посміхався, і Віра заскрінила її собі, щоб іноді милуватись. Все інше - мінімум інформації і записів на стіні.