Я завмер, дивлячись перед собою і чухаючи в потилиці. Стежка, яка щойно вела в хащі, зникла кудись, залишивши мене наодинці з роззявленою пащею лісу.
Ось і навіщо це мені? Адже міг на станції заночувати, та тільки шалене почуття, яке одні називають чуттям, а інші даром, безперервно гнало вперед. Не моя провина, що поставлене Комітетом завдання іншому не під силу — доводиться йти. І через те почуття, і за наказом старших. Такі правила сучасного суспільства: якщо з'ясують сильні світу цього, що наділений хтось незвичайним умінням, то почнуть експлуатувати неодмінно.
Я поправив на плечі важку сумку і рушив уперед. Незабаром мене наздогнала темрява, але страху не було — коли не боїшся смерті, на решту страхів начхати.
Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумнівається: що я запою, коли вовк мене не порве, а так, надкусить злегку? Чи повторить свої слова стікаючий кров’ю, беззахисний і приречений на смерть посеред лісу каліка? Відповідаю таким: я не з порожніми руками ходжу, маю всілякі секрети на різні випадки. Ну а вовк у нічному лісі — не найстрашніше, що чекає на самотнього мандрівника. І це не тільки я так говорю — ямщик на станції підтвердив би.
Дехто й тому дивується, що ямщики досі існують. Невідомо їм, що крім вовків та візників, доля їх від більш несподіваних зустрічей зберегла.
А багатьох – не вберегла. Вже й лякав мене той ямщик, погладжуючи кульгаву гніду, вже й лякав усілякими небилицями, та тільки треба мені крізь діброву, інакше — ніяк! І не проїхати бажано, а саме пройти. Може, навіть, неодноразово.
Я йшов прямо, намагаючись не звертати і запам'ятати напрям, адже знав, що морок — це не лише темрява. Ще це — притулок нечисті, яка, як відомо, так і намагається збити зі шляху: то дерева сплутає, то в топці заведе.
Попереду замаячило світло, і щойно це сталося, шлях перегородило болото.
Чуття не давало спокою, спрямовуючи до світла, змушуючи лізти у вир або шукати обхід. Я не хотів помирати у трясовині, тому вибрав інший варіант. Але проблема виникла і тут — по обидва боки від болота нагромаджувався хмиз. Пройти його виявилося ще тим завданням — кілька разів я чутливо натикався на гострі гілки.
З горем навпіл перебравшись через бурелом і мало не покалічивши ноги, я знову виявив стежку. Як несподівано зникла, так само раптово вона й постала переді мною.
Стежка привела мене до берега озера, гладь якого відбивала великий дерев'яний будинок, що стояв в оточенні багаторічних дубів. З цегляної труби йшов димок, і в животі загурчало від наринувшого голоду.
Біля входу хвацько згортав мітлою опале листя якийсь здоров’яга у білій сорочці навипуск, сірому фартуху, зелених штанях із латками та лаптях із оборами. Він лише глянув на мене і привітно посміхнувся, виставляючи напоказ білі зуби. Я б його з двірником сплутав, та тільки не буває у наших двірників таких зубів.
Я сповільнив хід і чоловік, ніби відчуваючи моє замішання, помахав рукою:
— Ласкаво просимо до моєї корчми, мандрівниче! Коли вечеряти бажаєшь, то поспішай — кухня опівночі закривається. Боюся, що після без харчів залишишся, рідний!
Трактирщик, значиться.
Я підійшов, озираючи доміну. Дубова колода, рівний спил. Незвичайно. А чоловік все закликав:
— Заходь, будь як вдома! Харчі у нас сьогодні знатні, хе-хе. І нудно не буде — от, диви, скільки сусідів назбиралося! - Він махнув у бік віконця біля вхідних дверей.
За віконцем справді виднілися відвідувачі. На місці були й столи з наїдками. Деякі страви стояли незайманими — мабуть, чекали на мій прихід.
— Дякую за запрошення!
Я хотів запитати, як звати шинкаря, та той вже увійшов до будинку, залишивши двері прочиненими. Зсередини долинав застільний шум упереміш із музикою. Та сама мелодія грала на станції, коли я розпитував місцевих про шлях крізь діброву.
Дивно, що хата настільки ізольована — звуки я почув тільки за відчинених дверей. Але вибір був зроблений — я увійшов і озирнувся.
Інструменти замовкли, і голови присутніх, як по команді, повернулися в мій бік.
У залі знайшлося місце аж для восьми столів, усі були зайняті. Музиканти розташувалися на невеликому помості біля дальньої стіни — щоб дістатися до них, доведеться пройти через усе приміщення. Вони взялися за інструменти, і по шинку полилася та сама мелодія.
Присутні вже втратили до мене інтерес і повернулися до своїх справ.
Оглянувши зал, я не помітив інших дверей. Світло давали канделябри, що височіли на чотирьох столах.
Господар підморгнув мені, зачиняючи двері і пропускаючи вперед:
— Ну, здається мені, сьогодні чекати більше нема кого.
Я зробив крок, почув за спиною брязкіт засуву і обернувся.
Немов за помахом чарівної палички, водночас перервалася музика і погасло світло.
У повній темряві моя сумка впала на підлогу.
***
Чуття… ну, або чим би це не називалося, воно набагато розумніше, хитріше і швидше за мене. За це Комітет й цінував. Коли я сказав, що цього разу піду сам — заперечень не було. Смерть мого партнера вплинула на всіх, хоч і сталося це давненько. У мене було таке відчуття, що здібності інших членів Комітету Випалювання сильно відрізняються від моїх, і там, де я залишався байдужим, кожен з них ставав більш уразливим. Вони згадували напарника, обговорюючи нове завдання. Я ж просто мотав інформацію на вус, бо й заміну йому знайшов, і чуття вже запрацювало.
Вперше я почув про лісовий бенкет не від Комітету. Запала в пам'ять пісенька одна — про лісових духів, які за допомогою чарів заманювали мандрівників у своє лігво. Тоді я був надто молодий, щоб надати їй значення, але чуття досвіду не потребує. Щось усередині мене вловило сенс пісні і поклало у зберігаючийся в голові уявний ящик.
Чуття заволоділо мною повністю, як тільки я дістався станції і зістрибнув з підніжки поїзда на землю.
І ямник, і станційний доглядач, і кілька людей у придорожньому кафе — я їх усіх відчув ще до того, як побачив. Решта була справою техніки. Але вони, звісно, гарні! Настільки майстерно переконувати не йти вночі дібровою з метою туди залучити — це талант! Погано, що талант не на благо застосовували. Добре, що жертвою цього таланту ніхто більше не стане.