1.2 Глашатаї

Вона прокинулась від крику.

Грубий, надривний голос розітнув повітря за вікном, за ним — ще один. І ще. Принцеса, що ще не відійшла від нічного жаху, витягла з-під себе ковдру й застигла. Її серце стислося — щось не так. Надворі панував не звичний міський гамір, а хвиля чогось більшого: крики, сурми, клятви — наче саме повітря наповнилось судомною істерикою.

Вона підвелася, пройшлася до вікна. Бруківка ще мокра після нічного дощу, але натовпи вже зібрались. На центральній площі — глашатаї. Їх голоси неслись над дахами:

— …докази темного культу! Королівська родина принесла у жертву герцога! Лише дивом він урятувався, щоб викрити зло…

— …диявольські ритуали в самісінькому палаці!

— …список гріхів: неправедні страти, приниження вірних, жертвопринесення селян!

Принцеса застигла. Її дихання урвалось.

Ні. Ні, це неможливо.

Слова різали, як ножі. Вони спотворювали все, чим була її родина. Дияволопоклонство — найстрашніше клеймо, яке можна отримати в цій землі. Воно не лишає нічого: ні честі, ні права, ні майбутнього.

Дякую, я зрозумів тебе точніше. Зараз перепишу увесь фрагмент плавно, у твоєму стилі, без зайвого презирства, з акцентом на королівську гідність, стриманий гнів, а також емоційні коливання між гордістю, втратою та болем.

У грудях наче щось тріснуло.

Вона відсахнулась від вікна. Серце шалено гупало в скронях. Кров вдарила в обличчя. Вона стискала пальці до білизни, нігті врізались у шкіру. Гнів злітав по жилах, як гаряче масло, щелепи зціпились. Очі спалахнули.

— Брехня. Це все — брудна, продумана брехня.

Слова прозвучали стиха, але так, наче карбувались на камені. У її голосі звучала не істерика, а щось глибше — майже царственне. Вона не кричала — їй не потрібно було кричати. Гордість крові не дозволяла. Її лють була тихою, стриманою — і від того ще страшнішою. Вона не дозволяла собі ані сльози, ані слабкості. Її серце горіло, але тримало форму.

Вона різко скинула ковдру, одяглася похапцем. Кожен рух — як ривок меча. Вона злетіла сходами, промчала вузькими провулками й нарешті опинилась біля площі. Там, серед сотень слухачів, стояли глашатаї в пурпурі нової влади. Вони промовляли спокійно, з удаваним жалем, але очі їхні блищали від тріумфу.

“Герцог, що вижив. Герої, що допомогли. Архієпископ, що підтвердив прокляття. Церква встала проти корони.”

Вона проковтнула ці слова як отруту. Із нею не сперечались — її просто стерли. Без дозволу, без пояснень. Вони проголосили її ворогом, вигнанкою, ніби вона ніколи не була спадкоємицею престолу, дочкою великого короля. Ніби її ім’я нічого не вартує.
 
Її думки метались, не розуміючи де зупинитися — на минулому, майбутньому, на гніві чи сумі, на тому, як діяти, чи тому, як не забутись від горю. Все змішалось — голоси, запахи, тіні з минулого.

Батько, що сміявся до неї в саду, протягуючи їй піхви й клацаючи ними по її чолу. Вона ніби відчувала тепло його рук, запах стиглих яблук та піту після тренувань.

Її відсторонений королівський брат, який своїм літературним та ученим талантом поражав королівський двір…   

Серце стислося, але не тріснуло. Біль жив у ній, уже без крику, без істерики. Як гаряче і важке каміння під грудною кліткою — вона відчувала його кожним вдихом. Він не рвав її — він просто був. Став частиною неї.

Наче чорне сонце, що не пекло, але затьмарювало все. І водночас давало тепло — химерне, страшне тепло, з якого можна було черпати силу. Але хотілося піддатися йому, стерти усе, чому її навчили й просто бути той, хто хоче помститися ціною усього — але ні. Її батько, її король, завжди вірив у неї та навчив її мати широкий погляд на життя. 

Вона не може залишити королівство без правителів. Але й відати його зрадникам — не може. А це означає, що вона лише може стримуватися та захищатись, повільно повертаючи усе її. Тільки так. Ніякої імпульсивної поведінки, ніяких особистих спроб вбити цих жалюгідних людей…

У ній бурхав гнів. Не вибуховий, не дикий — мовчазний, як нічна буря, що десь далеко над землею являла природі усю свою силу. Природі, а не людям.

Вона раптом заспокоїлась. Не по-справжньому, звісно.

 Але принцеса памʼятала: 

Герцог, що цілував її руку на прийомі, присягав вірність королю. Церква, яка благословляла її коронацію. Малі шляхтечі та інші зрадники. 

Це буде складно, але вона помститься їм.

Вона уявила, як би її власть ще була при неї: вона би заплатила будь що, пішла б проти батька, королівської ради, будь-кого, але заперла б кожного з них у самих темних темницях королівського палацу.

Вона б не карала швидко. Це була б довга, виважена помста, перш ніж вони згніють заживо від власних ран у темниці. Вона б спостерігала, як руйнуються їхні маєтки, як відвертаються діти, як сіріють обличчя, коли кожен новий день — не прощення, а нове приниження.

Вони б благали її про милосердя — і знали б, що марно.

А потім — знову спогади.

Коронаційна зала. Коли вона тримала гордий стан, а її батько одягав на неї корону спадкоємиці трону. 

Запах батька, шерсти на його одязі, яскраве сонце на підлозі. 

Його тайні слова підтримки.  

Груди обпалювало іскрами болю. Принцеса зморшилась, бо як би вона не хотіла цього зараз, вона не може припинити відчувати біль.  

Правити може хто завгодно, але у цьому королівстві вона — єдина володарка. Єдина, хто залишився з королівської родини.   

Вона має право на гнів. Але не на імпульсивність чи смерть.

Її обличчя — маска. Вона, як і кожен з людей навколо, показувала схвильований погляд. Жоден м’яз не видава у ній ту, чий внутрішній світ стискався, тремтів, гудів, руйнувався й знову завмирав, боровся, лякався і жадав крові..  

Коли промова скінчилась, вона зникла в сірому проході між будівлями. Закляття зміни маскування наклалося легко, як рукавичка на руку — давно вивчене, ідеально відточене. Її обличчя змінилось, голос — змінив актаву. Тепер її не впізнають. Але вона знала: маска — це не все. Є інші шляхи вистежити її — через кров, через світ, через найменшу емоцію на обличчі. Вона мала бути обережною.

Та тепер вона знала головне:

Герцог і церква.

Ось хто вирвали світ з-під її ніг.

Архієпископ особисто підтвердив причетність королівської родини до диявольських культів.

Це було блюзнірством. За життя її батька стосунки з церквою були спокійними, навіть довірливими. Чи не сам старий Папа, той, що бажав стати її блаженим наставником, не раз благословляв її як майбутню правительку? Чи не це була любов Божа, яку вони так щедро демонстрували?

І зараз вони ж викинули її родину на смітник історії, як зношене взуття.

Їхній «святий» — найближчий друг її брата — той, хто колись читав із нею вірші про милосердя, тепер мовчки підтримав цей переворот.

Чи це й була їхня істинна віра? Чи не надто зручною вона виявилась?

Жалюгідні зрадники. Увінчані позолотою лицеміри.

Очі принцеси знову спалахнули. Гнів палав під шкірою, стриманий, холодний, ясний. 

У цьому королівстві вона — єдина володарка. І хай не забувають цього.